Гра престолів - Джордж Мартін
— Король зібрався сьогодні битися у бугурті, — мовив пан Барістан, минаючи щит пана Мерина, заплямований глибокою борозною. Її пропанахав спис Лораса Тирела, який вибив лицаря Королегвардії з сідла.
— Еге ж, — похмуро буркнув Нед. Вночі його розбудив Джорі з цією новиною. Не диво, що далі він спав неспокійно.
Пан Барістан виглядав стурбованим.
— Кажуть, краса ночі блякне зі світанком, а виплоди пияцтва кидають з відразою у вранішньому світлі.
— Кажуть, — погодився Нед, — та не про Роберта.
Інші чоловіки могли б узяти назад, ба навіть зовсім не згадати слова, сказані у п’яному вихвалянні, але Роберт Баратеон усе пам’ятав і ніколи не задкував.
Шатро короля стояло близько до води, і вранішній туман з річки вбрав його сірими вінками. Шатро — найбільша і найпишніша споруда в таборі — було пошите з золотого шовку. Коло входу на загальний спогляд було виставлено Робертового келепа поруч із велетенським залізним щитом, який ніс на собі вінчаного оленя дому Баратеон.
Нед сподівався знайти короля сонним у ліжку з похмілля, але щастя його зрадило. Роберт саме хлюскав пиво з вилощеного рогу і незадоволено волав на двох юних зброєносців, які намагалися застібнути на ньому обладунок.
— Ваша милосте, — казав один, трохи не в сльозах, — він надто малий, не застібнеться.
Зброєносець запнувся, і ринграф, якого він силувався припасувати до товстої шиї Роберта, полетів на підлогу.
— Семеро дідьків! — вилаявся Роберт. — Мені усе треба робити самому? Сцяв я на вас обох! Підніми — не стій, роззявивши рота. Підніми, Ланселю!
Хлопець підстрибнув, і король нарешті помітив, що має гостей.
— Поглянь-но на цих криворуких, Неде. Жінка наполягла, щоб я узяв їх за зброєносців. А з них зиску ніякого, сама ганьба. Не можуть як слід узброїти воїна. Ще звуться зброєносцями. Де ж пак. Свинопаси розцяцьковані, ось хто вони такі!
Нед упізнав причину їхніх негараздів з одного погляду.
— Хлопці не винуваті, — мовив він до короля. — Ти затовстий для свого обладунку, Роберте.
Роберт Баратеон зробив довгий ковток пива, жбурнув порожнього рога на хутряну постіль, витер рота тилом долоні й мовив суворо:
— Затовстий? Тобто жирний? Це отак ти розмовляєш зі своїм королем?
А тоді дав волю реготові, раптовому, як буря на морі.
— Та хай тобі грець, Неде, чого ти завжди правий?
Зброєносці збентежено всміхалися, доки на них не звернув увагу король.
— Гей, ви! Так, ви обоє. Чули слова Правиці? Король затовстий для свого обладунку. Ідіть шукайте пана Арона Сантагара. Скажіть йому, що король просив розтягачку для панцера. Чого стали? Геть звідси!
Хлопці, прагнучи якнайшвидше вибратися з шатра, аж позапиналися один об одного. Робертові вдалося зберегти суворе обличчя, доки вони не зникли. А тоді він упав у крісло і зайшовся реготом.
Пан Барістан Селмі також підсміювався разом із королем. Навіть Едард Старк спромігся на посмішку, хоча і потерпав від похмурих думок. Він не міг не звернути увагу на двох зброєносців: справних хлопців, струнких та гарних на лице. Один був Сансиного віку, мав довгі біляві кучері; іншому, рудуватому, з натяком на вуса та смарагдово-зеленими очима королеви було, мабуть, років із п’ятнадцять.
— От би побачити Сантагарове обличчя, — мовив Роберт. — Сподіваюся, йому стане розуму послати їх ще до когось. Хай би собі бігали туди-сюди цілісінький день!
— Оті хлопці, — запитав Нед. — То Ланістери?
Роберт кивнув, витираючи сльози з очей.
— Брати у перших. Сини брата князя Тайвина. Когось із тих, хто помер. А може, того, який живий. Зразу не згадаю, треба кумекати. Моя жінка походить з дуже великої родини, Неде.
«І дуже марнославної родини» — додав подумки Нед.
Він особисто не мав нічого проти двох зброєносців, але його турбувало, що Роберт уві сні та наяву оточений самими лише родичами королеви. Жадоба Ланістерів до посад та нагород, здавалося, не мала меж.
— Кажуть, між тобою та королевою минулого вечора сталася сварка.
Веселощі разом скисли на Робертовому обличчі.
— Клята баба намагалася заборонити мені битися у бугурті. Тепер сидить у замку, аби ж її вхопило. Твоя сестра нізащо б мене так не осоромила!
— Ти не знав Ліанни так, як я, Роберте, — заперечив Нед. — Ти бачив її красу, але не бачив заліза під тією красою. Вона б відразу сказала, що в бугурті тобі нема чого робити.
— І ти тієї ж заспівав? — скривився король. — Який ти нудотний, Старку. Надто довго сидиш на півночі. В тобі усі соки замерзли. То й нехай, але мої ще течуть у жилах!
Він ляпнув себе по грудях, наче підкріплюючи сказане.
— Але ж ти король, — нагадав йому Нед.
— Так, я сиджу на семиклятому залізному сідалі, коли мушу. То я вже не можу хотіти того самого, що інші чоловіки? Перехилити кухля вина, змусити дівку стогнати у ліжку, відчути коня між ногами? Семеро дідьків, Неде, я хочу когось відлупцювати!
Тут устряг пан Барістан Селмі.
— Ваша милосте, — сказав він, — не личить королівській особі брати участь у бугурті. То не буде шляхетне змагання. Хто ж насмілиться вдарити вас у відповідь?
Питання й справді застигло Роберта зненацька.
— Як це хто? Та усі вони, лихого батька діти! Якщо зможуть, хе-хе. А останній, хто залишиться на ногах…
— …будеш ти, — закінчив за нього Нед.
Він одразу побачив, що Селмі влучив у ціль. Розмови про небезпеки бугурту тільки додавали Робертові завзяття, але зауваження Регіментаря зачепило його гонор.
— Пан Барістан цілком правий. Немає у Семицарстві воїна, який з доброї волі нападатиме на короля зі зброєю в руках.
Король звівся на ноги, почервонівши лицем.
— Ти кажеш, що ті розмальовані боягузи просто віддадуть мені перемогу?!
— Та напевне ж, — мовив Нед, а пан Барістан Селмі схилив голову на знак мовчазної згоди.
На якусь мить Роберта охопив такий гнів, що він не міг вимовити ані слова. Він пройшов поперек шатра, крутнувся, пройшов назад, темніючи лицем. Тоді схопив грудину панцера з підлоги і в
