Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні
— Ти обрав саме те, що треба, — сказав урешті-решт Ерагон, підійшовши до майстра.
Однак Фредрик помітив, що Вершник чогось не договорює:
— Але ти все одно не дуже вдоволений, Убивце Тіні.
Ерагон іще раз крутнув шаблею і, скрививши губи, мовив:
— Мені не подобається те, що вона схожа на великий ніж, яким здирають шкури. Мої вороги мене засміють.
— На твоєму місці я б цим не переймався. Побачимо, як вони будуть сміятись, коли ти зітнеш цією шаблею пару голів, — утішив його зброяр.
Трішки помовчавши, Ерагон ствердно кивнув:
— Я беру її.
— Тоді зажди ще бодай хвильку, — сказав Фредрик і зник у павільйоні. За мить він повернувся з чорними шкіряними піхвами, прикрашеними срібним візерунком. Подаючи їх Ерагонові, зброяр поцікавився: — А ти коли-небудь чув, як треба гострити мечі, Убивце Тіні? Адже тобі, напевно, не доводилось цього робити, коли в тебе був Зарок?
— Твоя правда, не доводилось, — погодився Ерагон, — зате я добре знаю, як треба точити ніж, аби він став таким гострим, щоб перерізати нитку, яка на нього падає. До того ж, якщо знадобиться, я завжди зможу відновити лезо магією.
Фредрик зойкнув і ляснув себе по стегнах з такою силою, що з його волохатих штанів здійнялась хмарка пилу.
— Та ні ж бо, ні! Гостре, як бритва, лезо мечу аж ніяк не потрібне! Скіс має бути товстим і міцним, а воїн обов'язково мусить знати, як доглядати за своєю зброєю і як її заточувати!
По цих словах він дістав для Ерагона нове точило й став показувати, як саме слід готувати шаблю до бою. Вони сиділи на землі біля павільйону аж доти, доки майстер не лишився задоволеним з того, як Вершник наточує свою нову шаблю.
— Ти можеш битися в іржавих обладунках, — сказав нарешті зброяр. — Ти можеш битися в погнутому шоломі. Але якщо ти знову хочеш побачити схід сонця, то ніколи не бийся тупою шаблею. Ти можеш вижити під час бою й стомитися так, ніби здерся на одну з верхівок Беорських гір. Але якщо твоя шабля не така гостра, як тепер, тобі варто забути про втому й будь-що-будь її наточити. Ти маєш дбати про свою шаблю так само, як дбаєш про коня або ж про дракона, інакше станеш для своїх ворогів беззахисною дичиною.
Вони сиділи, купаючись у променях призахідного сонця, понад годину, аж доки майстер-зброяр не закінчив давати свої настанови. І щойно Фредрик вимовив останнє слово, як їх накрила якась велика тінь. Спочатку Ерагон занервував, проте вже за мить полегшено зітхнув, збагнувши, що це всього-на-всього приземляється Сапфіра.
«Ти чекала, — подумки гукнув Ерагон. — Ти весь цей час навмисне чекала! А могла б, між іншим, давним-давно мене звідси витягти. Натомість я був змушений слухати Фредрика, що вже дійняв мене своїми розповідями про водні та масляні точила, а також про те, чому льняна олія краще захищає метал від води, ніж топлене сало».
«Невже й справді краще?»
«Не зовсім. Єдина її перевага в тому, що вона не така смердюча. Але це не стосується справи! Чому ти змусила мене мучитись?»
Сапфіра примружила одне око. «Не перебільшуй, малий, — сказала вона. — Теж мені… знайшов муки! А от якщо ми добряче не підготуємось, то в нас є всі шанси відчути справжні страждання на власній шкурі. Я уважно слухала цього чолов'ягу в смердючому одязі й маю сказати, що його знання аж ніяк тобі не завадять».
По цих словах Сапфіра вигнула шию й лизнула кіготь на правій передній лапі.
«Що ж, може, воно й так», — погодився Ерагон.
Подякувавши Фредрику та попрощавшись із ним, юнак домовився про те, де зустрінеться з Блодхгармом, пристебнув шаблю до пояса Белотха Мудрого й миттю здерся Сапфірі на спину. Не зволікаючи жодної миті, дракон змахнув крилами й здійнявся в небо.
Його політ був настільки стрімкий, що у Вершника запаморочилось у голові, і він схопився за шип, аби не впасти. Трішки оговтавшись, юнак став спостерігати, як намети й люди поволі оберталися на маленькі цяточки. Згори табір нагадував решітку, що через гру сонця й тіні був схожий на шахівницю. Укріплення, які оточували табір, настовбурчились заточеними кілками, ніби гігантські їжаки, а в північно-західній частині, здаючись роєм бджіл, проводила навчання кіннота короля Орина.
Вершник і дракон здіймалися дедалі вище й вище.
Холодне чисте повітря, ніби джерельна вода, хлюпнуло Ерагонові в обличчя й запекло в легенях, хоч він і намагався не дихати на повні груди. Поруч із ними пропливала вервечка хмаринок, густих, ніби збиті вершки. Дракон оминув їх по спіралі й накрив своєю тінню, тим часом Вершника геть несподівано обдало вологим туманом, що сповнив його ніс і рот мільйонами найдрібніших крижаних крапельок.
Урешті-решт вони здійнялися над хмарами й побачили неподалік червоного орла, який щось насторожено крикнув у їхній бік. Сапфіра стала махати крилами повільніше, а невдовзі взагалі випрямила їх і, не втрачаючи висоти, планерувала від одного повітряного потоку до іншого.
Ерагон з острахом зиркнув униз. Тепер вони були настільки високо, що висота перестала мати будь-яке значення, а речі на землі були геть не схожими на себе. Табір варденів, скажімо, нагадував гральну дошку, вкриту сірими й зеленими прямокутниками неправильної форми. Річка Джиєт здавалася срібною стрічкою, облямованою з обох боків зеленими китичками, а над Палаючою рівниною, ніби сяючі оранжеві гори, здіймалися сірчисті хмари. Ерагонові чомусь здалося, що вони могли легко стати прихистком для якихось примарних чудовиськ, тож він швидко відвів від них погляд.
Насолоджуючись безмежною самотою, Вершник і дракон літали десь із півгодини, хоч юнак навряд чи витримав би й кілька хвилин, якби не захистив себе від холоду магічним закляттям. Нарешті вони знову були вдвох, так само, як у Паланкарській долині, перш ніж Імперія скаламутила спокійний плин їхнього життя.
Першою озвалась Сапфіра.
«Ми володарі неба», — мовила вона.
«Ми на верхівці світу», — радісно гукнув Ерагон, потягнувшись руками вгору так, ніби з його сідла можна було доторкнутися до зірок.
Нахилившись праворуч, Сапфіра на мить опинилася в струмені теплого повітря, але невдовзі знову вирівняла свій літ: «Завтра ти
