Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні
— Найбільше мене непокоїть те, — мовив Фредрик, повернувшись до купи, — що твій меч має витримувати удари, які можуть знищити звичайного меча. Узагалі-то, я б радив тобі звернутись до гномів. Їхні ковалі найкращі, якщо не брати до уваги ельфів, та інколи вони перевершують навіть їх. — Потому Фредрик пильно глянув на Ерагона. — Стривай-но, здається, я не про те тебе питав! Як тебе вчили блокувати й відбиватись? Це був прийом «край на край»? Якщо мені не зраджує пам'ять, я бачив, як ти використовував його під час тренування з Арією у Фартхен Дурі.
— А до чого тут це? — набурмошено спитав Ерагон.
— Як це до чого? — голосно зареготав Фредрик. — Не хочу тебе ображати, Убивце Тіні, але якщо ти вдариш краєм меча об край меча свого супротивника, то вони обидва зламаються. Твій Зарок, ясна річ, був захищений від цього закляттям, але всі мечі, які є в мене, на жаль, звичайнісінькі, тому треба щось вигадати, коли ти не хочеш міняти їх після кожної битви.
В Ерагоновій пам'яті промайнуло зазублене лезо Мертагового меча, і він трохи роздратувався через те, що забув про це. Вершник надто звик до свого Зарока, який ніколи не тьмянів. Він знав, що для цього меча не страшні більшість заклять. Дивно, але юнак узагалі ніколи не думав про те, чи може щось статися із мечем Вершника.
— Не переймайся, я захищу меч магією. То скільки мені ще чекати? Може, до вечора?
— У мене є ще одне питання, Убивце Тіні. Твоя магія діє вічно?
Ерагон іще дужче насупився.
— Оскільки ти вже про це спитав, то я відповім тобі — ні. На мечах Вершників розуміються тільки ельфи, але вони ніколи не ділились зі мною своїми секретами. Я можу зробити лише одне: вкласти в меч якусь частину своєї енергії. Ця енергія не даватиме йому зламатися, аж доки удари її не вичерпають. Потому меч знову стане звичайнісіньким і розлетиться на друзки, коли я зійдуся із сильним ворогом.
— Якщо я правильно зрозумів твої слова, Убивце Тіні, — почухав бороду Фредрик, — виходить, що чим сильніших ударів ти завдаватимеш ворогові, тим швидше вичерпуватиметься твоє закляття. Хіба не так?
— Саме так воно й є.
— Тоді тобі все одно слід уникати ударів краєм об край, бо це вичерпає твоє закляття ще швидше.
— У мене нема часу, — втрачаючи рештки терпіння, мовив Ерагон. — Мені ніколи вчитись нових прийомів, адже Імперія може напасти на нас будь-якої миті. Я маю зосередитись на тому, що вже знаю, а не намагатися опанувати щось цілком нове.
По цих словах Фредрик радісно сплеснув у долоні.
— Стривай, стривай… здається, я маю саме те, що тобі потрібно! — Забелькотівши щось собі під носа, він підійшов до ящика зі зброєю й став завзято в ньому копирсатися. — Спочатку це… потім оце… а тоді вже буде видно. — Він витяг зі споду ящика велику чорну булаву з ребристим набалдашником і постукав по ній зігнутим пальцем.
— Нею ти зможеш ламати мечі, трощити кольчуги й пробивати шоломи. І вона завжди залишатиметься цілою, якої б сили не були твої удари, — нарешті мовив він.
— Але ж це палиця, — обурився Ерагон. — Металева палиця.
— Ну то й що? З твоєю силою ти зможеш вимахувати нею так, ніби це легесенька тростинка. Повір, із цією булавою ти будеш справжнім страховиськом на полі бою.
Та Ерагон заперечно похитав головою:
— Ні і ще раз ні! Трощити — це не для мене. Я люблю битися. До того ж, як би я вразив Смерка прямісінько в серце, коли б у мене замість меча була така палиця?
— Тоді я ще дещо для тебе маю, якщо ти, звісна річ, не наполягатимеш на традиційному лезі. — Сказавши це, Фредрик виніс із протилежного кутка павільйону зброю, яка називалась шаблею.
Вершник безліч разів бачив її у варденів, проте жодного разу так і не тримав її в руках.
Кругла блискуча головка шаблі виблискувала, ніби срібна монета. Її коротке руків'я було зроблене з дерева й обтягнуте чорною шкірою. На кривій гарді майстри-гноми викарбували загадкові руни, а на кожному боці одностороннього леза залишили по тонкому жолобу. Шість дюймів лезо було рівне, а далі шабля починала вигинатися й м'яко повертала вниз, завершуючись гострим, ніби голка, кінчиком. Ця форма зменшувала ймовірність того, що кінчик зігнеться або ж зламається, пройшовши крізь обладунок, й робила вістря шаблі схожим на кіготь. На відміну від двобічних мечів, шаблю було зроблено так, щоб її можна було тримати під прямим кутом до землі і лезом, і гардою. Однак найдивнішою частиною зброї був нижній край її леза — він мав значно темніший колір й неабияк вирізнявся на тлі дзеркальної сталі, що була згори. Перехід від нього до основної частини шаблі переливався й майорів, ніби шовковий шалик на вітрі.
— Ніколи такого не бачив, — мовив Ерагон, тицьнувши на сіре лезо. — Що це?
— Трікнздал, — відповів Фредрик. — Його винайшли гноми. Вони по-різному загартовують краї та основну частину леза: краї роблять значно твердішими за решту леза, а його середину й увігнутий бік прожарюють так, що вони стають м'якшими й мають здатність вигинатися. Таким чином шабля витримує найпотужніші удари, не розлітаючись на шматки, ніби травинка на морозі.
— Невже гноми загартовують так усі свої леза?
Фредрик заперечно похитав головою.
— Ні, тільки мечі з одним лезом, але часом і найкращі зі своїх двобічних мечів. — Трошки помовчавши, він схвильовано зазирнув Ерагонові в очі й спитав: — Ти ж розумієш, чому я обрав її для тебе, Убивце Тіні?
Збагнувши хід зброяревих думок, Ерагон ствердно кивнув. Якщо лезо шаблі буде під належним кутом до землі, а він сам навмисно не вигне зап'ясток, то будь-які удари, що перехопить його зброя, потраплятимуть на її пласку частину, а вістря завжди залишатиметься вільним для атаки. До того ж юнакові не треба було міняти техніку бою, щоб пристосуватись до нової зброї.
Вийшовши з павільйону, Вершник змахнув шаблею й опустив її на голову уявного супротивника. Потому він крутнувся, зробив випад і відбив удар невидимого списа. Проте перевірка на цьому не скінчилась — уже за мить Вершник відскочив на шість ярдів ліворуч,
