Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні

Юнак хвильку помовчав.

— У мене теж є подарунок для тебе, Джоуде, — нарешті сказав він. — Хоча ні, напевно, це буде подарунок для Гелени. — Жінка схилила голову й здивовано глянула на Ерагона. — Твоя родина була родиною торговців, чи не так? — Гелена ствердно кивнула головою. — А ти добре знала про ваші сімейні справи?

Розмова набирала цікавого повороту, тож в очах у жінки спалахнули жваві вогники.

— Якби я не вийшла заміж за нього, — вона повела плечем убік Джоуда, — то успадкувала б сімейну справу після смерті мого батька. Адже я була єдиною дитиною в родині, і він навчив мене всього, що знав сам.

Саме це Ерагон і сподівався почути.

— То ти казав, що цілком задоволений своїм статусом серед варденів? — спитав він у Джоуда.

— Авжеж, — кивнув той.

— Я все чудово розумію. Ти сильно ризикував, допомагаючи мені й Бромові, а ще дужче ризикував тоді, коли допомагав Рорану й усім карвахольцям.

— Пірати Паланкар… — почав був Джоуд, проте Ерагон лиш посміхнувся й вів далі:

— І якби ти не допоміг їм, то Імперія напевне захопила б їх у полон. Через бунт ти втратив усе, що в тебе було в Тейрмі.

— А ми б і так усе втратили, — скрушно зітхнув Джоуд, — Я збанкрутував, а Близнюки видали мене Імперії. Отож те, коли лорд Рістхарт кине мене до в'язниці, було тільки питанням часу.

— Може, воно й так, але ти все одно допоміг Роранові. І ніхто не зможе звинуватити тебе н тому, що ти сам намагався врятуватись! Ти пожертвував спокійним життям у Тейрмі задля того, щоб викрасти «Крило дракона» й разом із Рораном та карвахольцями вирушити до варденів. І я завжди буду вдячний тобі за це. Тож прийміть невеличку частинку моєї вдячності…

По тих словах Вершник дістав із-за пояса одну з трьох золотих кульок і подарував її Гелені. Жінка взяла її так обережно, ніби це було пташеня вільшанки, й уважно стала розглядати. Джоуд і собі витяг шию й намагався розгледіти, що ж воно таке подарував його дружині Вершник.

— Звісно, це важко назвати багатством, але якщо ви розумно ним скористаєтесь, то зможете швидко стати на ноги. Насуада затіяла справу з мереживом і довела мені те, що можна отримувати некепські прибутки навіть під час війни.

— О так, — закивала головою Гелена. — Це добрий час для торговця.

— Минулої ночі під час вечері Насуада сказала мені, що в гномів нібито закінчується медовуха, і в них є достатня кількість грошей, аби купити стільки барилець, скільки їм заманеться, навіть якщо ціна буде в тисячу разів вища за ту, що вони сплачували до початку війни. Я тільки натякнув, а ви вже самі вирішуйте, як і з ким вам торгувати.

І щойно Ерагон вимовив останнє слово, як Гелена кинулась до нього, щоб обняти. Утім вона швидко зніяковіла й відступила на кілька кроків назад.

— Дякую тобі, Ерагоне! Дуже дякую! — сказала жінка, піднісши золоту кульку поближче до очей. — Я знаю, що з нею робити, і в мене неодмінно все вийде. Завдяки цьому золоту я матиму ще більший статок, ніж мій батько. — Жінка примружила очі й стисла кульку в кулаці. — І можеш мені повірити — все буде саме так, як я сказала. Я впораюсь!

— Я дуже сподіватимусь на те, що ви досягнете успіху й ваш успіх піде на користь не тільки вам, а й нашій спільній справі, — вклонившись, відповів їй Ерагон.

Жінка присіла в реверансі, й Ерагон помітив, як у неї на шиї випнулись жилки. Витримавши невеличку паузу, вона ледь помітно кивнула головою й мовила:

— Ти дуже щедрий, Убивце Тіні. Я ще раз красно дякую тобі.

— Я теж, — пробуркотів Джоуд, зводячись із ліжка. — Не думаю, що ми заслуговуємо на це… — Гелена кинула на нього сердитий погляд, та він не звернув на неї уваги, — але ми все одно дуже раді.

Хвильку помовчавши, Ерагон посміхнувся.

— На тебе, Джоуде, — сказав він, — також чекає подарунок, проте не від мене, а від Сапфіри. Вона згодна, щоб ти літав на ній, коли у вас обох випаде вільна хвилина. — Правду кажучи, юнакові дуже не хотілося ділити Сапфіру з Джоудом, і він точно знав, що дракон образиться, коли дізнається, що юнак дозволив літати на ньому старенькому, навіть не порадившись із нею. Тим не менше, він не міг вчинити якось інакше, бо йому було дуже незручно, що Джоуд залишився без подарунка.

Почувши таке, старенький ледь не просльозився. Він схопив Ерагона за руку й, гарячково її тиснучи, сказав:

— Мені важко уявити якоїсь більшої честі для себе! Дякую тобі, друже! Ти навіть не підозрюєш, як багато для нас зробив.

Ерагонові вже час було йти, тож він вибачився і став потроху задкувати до виходу, парируючи кожне «дякуємо» господарів своїм чемним «нема за що».

Коли юнак урешті-решт опинився на вулиці, він іще раз уважно оглянув «Доміа абр Вірда», а потім перевів очі на сонце. До повернення Сапфіри залишалось не так уже й багато часу, проте його було цілком достатньо, щоб залагодити ще о/дну важливу справу. Та спершу Вершник вирішив забігти до свого намету й сховати там «Доміа абр Вірда», аби часом її не пошкодити, вештаючись табором.

«У мене є книжка», — задоволено подумав юнак і, притуливши її до грудей, хотів був іти, як раптом до нього підскочив Блодхгарм разом з іншими ельфами.

Мені потрібен меч!

Надійно сховавши «Доміа абр Вірда» у своєму наметі, Ерагон тут-таки вирушив до арсеналу варденів — великого відкритого павільйону, де зберігалося безліч списів, мечів, луків і арбалетів. Тут також була купа дерев'яних ящиків, завалених щитами й обладунками. Дорожчі кольчуги, захисні сорочки, шапки й штани висіли на збитих докупи дерев'яних дошках, а на одній зі стін, сяючи, ніби поліроване скло, висіло кілька сотень шоломів. Поміж ящиками за невеличкими робочими столами сиділи майстри, що виготовляли нові стріли, а також лагодили ті, чиє оперення пошкодилось під час битви на Палаючій рівнині. Павільйоном весь час сновигали люди: дехто приносив зброю та обладунки, що потребували ремонту, дехто ніс готову зброю в різні кінці табору, а новобранці зачаровано роззиралися навсібіч, не знаючи, на чому спинити око. Серед усієї цієї метушні повагом походжав чоловік, що його якраз і сподівався побачити Ерагон. Це був Фредрик — неперевершений зброяр варденів.

Коли Ерагон у супроводі Блодхгарма увійшов до павільйону, всі змовкли, проте за мить знову взялися до своєї справи, хоч Вершникові й