Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

Низарові вдалося все-таки спіймати жінку за руку. Вона руку висмикнула, але намисто впало в траву.

Алана підхопила його.

— Забирай і йди! Зараз же!

— Не заберу. Це мій подарунок тобі. Ти ж приймала від нього подарунки!

— Низаре, не божеволій. Подумай про дочку…

— Вона тужить за тобою! Якщо пам'ятаєш про неї, повертайся!

— Ні. Мій дім тепер тут. А ти йди та забери свій подарунок. Поверни його туди, де взяв.

— Ні, — він перехопив із її руки намисто й знову кинув у траву, подалі. — Не заберу. Якщо викинеш його, нехай залишається тут, на бруківці. Або у вашому саду, нехай твій чоловік, — вигукнув люто, — знайде його!

Ударив рукою по ґратах, розвернувся й побіг геть. Алана якийсь час розгублено дивилася йому вслід, потім подумала, підібрала намисто й сховала в рукав. Страшно подумати, що буде, коли Аффар знайде його.

Поки йшла садом, думала про те, що варто просто викинути цей безглуздий подарунок. Але замкнулась у кімнаті, як слід розгледіла його — й стало шкода: камені коштовні, тонка робота. Вишукана річ…

І Алана сховала намисто в скриню з білизною, на саме дно…

Після цього Низар часто приходив до неї, щоразу заставав саму. Він дбав про те, щоб слуги й служниці його не бачили. Він підстерігав Алану, й вона про це знала… Однак і далі з'являлася в саду сама. Але ж могла б брати з собою якщо не чоловіка, то хоч Миру. Але жінкою рухав насамперед страх — страх того, що Низар, здається, зовсім божевільний, може прийти і при свідках, якщо довго не бачитиме її саму. Другою ж причиною, з якої вона терпіла Низарові відвідини, були коштовності.

Алана так і не з'ясувала, звідки колишній чоловік бере кошти на ці подарунки. Не відала й про те, де він купує такі чудесні, витончені речі. Все-таки Низар добре вивчив дружину й знав, що могло сподобатися їй. Алана очей не могла відвести від цих подарунків. Поступово їх на дні скрині з білизною накопилося безліч. І тоді Алана, боячись, що ці свідчення нерозділеної любові потраплять на очі Аффару, знайшла для них іншу схованка. Надійну… Надзвичайно надійну…

Жінка зітхнула, вкотре перевертаючись із боку на бік. Схованка не підведе. Але Низар… Дурень, дурень, до чого довів себе й дочку! Аффар усе розповів Алані вдень, після появи Оли та Інтара, й жінка подумки прокляла чоловіка. І справді останній розум втратив! Продав будинок, вліз у борги, потрапив у рабство… Що ж, і поготів! А говорив, що любить. І як вчинив? Замість того щоб тихо виховувати дочку, дати їй, Алані, змогу щасливо жити в новому шлюбі, став на її шляху, плутаючись під ногами, не давав ані миті відпочинку. Ніколи поза домом не почувалася вона спокійно, від будь-якого шереху й звуку озиралася, з жахом очікуючи, що зараз з'явиться він, Низар. І буде кричати, буде жадати від неї повернення… Про подарунки свої Аффару розповість. Алану пересмикнуло. Навіть зараз, коли вона була в безпеці, не могла подумати про це без жаху. Низар у ямі? Чудово, це відплата за його жорстокість! Ола, зрозуміло, правильно зробила, що втекла від лихваря. Алана прийме її… Спочатку як служницю, а потім… потім… Нехай тільки дівчинка потерпить трохи. Вона не просить допомоги для батька, майже не згадує про нього… Чудово. Розумна дівчинка, далеко піде… У неї теж буде все…

Із цими думками Алана нарешті заснула. Без сновидінь.

Кашим збудив Інтара до світ сонця. Коней треба було напоїти, дати їм вівса, змішаного з ячменем, потім почистити, потім вичистити денники й прибрати в стайні, потім знову напоїти й засипати вівса…

Жучок уже не бігав безглуздо за хазяїном, а влігся на сонечку, недалеко від дверей стайні та дрімав собі.

Пізнього ранку прийшов Миру передати, щоб сідлали Шуліку. Хазяїн у справах зібрався.

Сідлати взявся Кашим. Інтару він сказав, щоб той ішов снідати, та й сам, коли осідлав жеребця й передав поводи панові Мен-Риджу, подався на кухню.

Після їжі конюх сказав своєму малому помічникові:

— До полудня ти мені не потрібен, тож відпочивай!

Інтар сперечатися, зрозуміло, не став. Свиснув пса, знову нагодованого Бетайєю досхочу, вийшов з будинку слідом за Миру, який зібрався до колодязя й прихопив забуту під кущем лійку.

— Поливатимеш сад? — запитав хлопчик.

— Ну, так, — кивнув рудий. — А що?

— Просто з колодязя лійкою черпатимеш?

Миру засміявся.

— Ні, звичайно. Зараз діжку наповню…

Інтар присвиснув:

— Це ж скільки треба від діжки й до діжки бігати, а…

— Зовсім ні. Нашу діжку возити можна доріжками, — повідомив ельф, — до неї колеса припасовані!

— Оце так! — Інтару навіть вдавати подив не довелося. — Як? Подивитися б! Покажи мені діжку, га? А я тобі поливати допоможу!

— Тільки тоді й наповнити допоможеш, — виклав Миру свою умову, на яку Інтар охоче погодився.

Діжку вони вдвох викотили з повітки, що стояла неподалік від колодязя. До неї знизу було прибито дошку, з якої позаду стирчали держаки, неначе у візка, а до дошки вже виявилися приробленими коліщата, тож усе було доволі просто. Але в Жучка шерсть відстовбурчилася, він загавкав на небачене диво.

— Вгамуйся! Це корисна штука, чуєш? Корисна! — Інтар вдав надзвичайне піднесення. — Це ж треба, й справді возити зручно! Хто таке придумав?

— Ой, у нас такого багато є, в заможних будинках, і в міських садах їх теж використовують, — пояснив ельф,