Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

— Ну, ще б пак! — Інтар по черзі з Миру тягав цебрами воду в діжку, поки вона не наповнилася майже по вінця. Потім вони повезли її садом. Ельф вручив хлопчикові ще одну лійку, й удвох вони щедро напували й траву, й квіти, й кущі та дерева, не пропускаючи жодного. Жучок ходив за ними, нюхав землю, чхав, подекуди задирав лапку.

Діжку довелося наповнювати не раз, води на сад ішло дуже багато.

— Лий не згори, на листя, а ніби знизу, біля стовбура, де він у землю йде, — настановляв Інтара Миру, — й квіти так само — біля стеблинки. Калюж не залишай на землі.

Інтар старався робити так, як веліли. Ельф справді знав своє ремесло: він працював споро, лагідно розмовляв із рослинами, розправляв листя й гілки, інші, засохлі, обережно зривав, знімав якусь гусінь та жуків, деяких пересаджував на інші рослини, а інших безжально давив, і навіть між зрослими впритул кущиками жовтогарячих квітів якось проходив, не мнучи жодного листочка.

Жучкові у саду подобалося: цуцик насолоджувався безліччю запахів, а потім схопив у зуби якусь засохлу гілку та влігся її гризти, притримуючи лапами.

А в хлопчика, якому доводилося постійно згинатися й розгинатись, незабаром заболіла спина. Потім — руки й ноги: адже діжку потрібно було постійно перевозити з місця на місце, та й цебра з колодязя витягати — справа не з легких. Інтар косував на Миру: але ельф зовсім не здавався стомленим. Однак раптом він запитав сам:

— Ти, може, відпочити хочеш?

Хлопчик укотре вже витер рукавом зіпріле червоне обличчя, відчуваючи, що й сорочка волога.

— Не завадило б…

— То давай посидимо, — ельф показав на витончену, пофарбовану в зелене лаву й перший опустився на неї. Інтар зачерпнув жменю води з діжки, випив, обполоснув обличчя й ляпнувся поруч із Миру, з насолодою простяг ноги, які аж стугоніли.

— Уф-ф…

— Стомився, так? — із розумінням запитав Миру. — Я в перші тижні теж стомлювався. Але ти не зобов'язаний робити це, в тебе своєї роботи достатньо…

— А я люблю всілякі травинки-кущики, — хлопчисько змахнув із щоки скуйовджене пасмо. — А сад гарнющий… Троянди он — кожна як два кулаки.

— Твоя правда, — Миру розцвів не гірше за ті троянди. — Я з цим сортом мало не два роки мучився, поки вони прижилися. Я тут знаю кожне дерево, кожну квітку…

— І мабуть, кожен куточок у будинку? — з цікавістю запитав Інтар.

— Так. Я ж народився тут, ми з молодим паном Уразмом увесь будинок облазили, граючись.

— Уразм — це покійний син пана Мен-Риджа?

Миру кивнув.

— Він був дуже гарний, молодий пан. Бешкетник, але лагідний.

— Тільки тепер у пана Мен-Риджа, напевно, інші діти будуть, від пані Алани? — Інтару хотілося перевести розмову на матір Оли.

— Можливо, — відповів Миру, — пан цього хоче.

— Він її дуже любить, так? — Інтар погладив по спинці Жучка, що саме підбіг.

Ельф пильно глянув на хлопчика. Очі в рудого були зелені, як трава.

— Чому ти мене так про це розпитуєш? Я ж знаю, що пані Алана була дружиною іншої людини. І знаю, що дівчинка Ола — їхня дочка.

— А ти… ти бачив цього чоловіка?

— Не один раз, — серйозно відповів ельф. — Він з'являвся тут часто останніми місяцями. Завжди — коли пан був відсутній. Він стежив, чекав, поки пані не з'явиться в саду. А вона завжди приходила, рано чи пізно. Я часом за ними спостерігав, але вони про це не знали. І крім мене, ніхто не знав, що він приходить. Одного разу, щоправда, пані мене помітила… Наказала й попросила нічого не говорити панові.

— А чому? Пан Мен-Ридж велів його не впускати?

Миру помотав головою:

— Пан Мен-Ридж нічого не знав про ці відвідини. Пані Алана не розповідала йому. І я не виказав таємниці.

— Що ж ти — проти свого пана пішов? — підчепив ельфа Інтар.

Миру здригнувся: нічого страшнішого для себе він не міг уявити.

— Що ти! Не кажи такого! Я завжди слухняний і вірний хазяїнові, я гарний ельф! Просто панові нічого було марно дратуватися, однаково ж ця людина ніякої шкоди йому заподіяти не могла, він тільки пані Алану змушував хвилюватися…

— Хіба ж це добре?

— Це вибір пані, — досить сердито відгукнувся Миру, — вона могла б усе розповісти панові. Але воліла цього не робити. Вона зустрічалася зі своїм колишнім чоловіком, а вже навіщо, про що вони говорили — мене не обходило. Я не настільки близько був, щоб почути або щось розгледіти. Не так давно він перестав з'являтися, а потім прийшли ви. От я й хотів би знати, навіщо.

Інтар знизав плечима.

— Та все просто. Олі й справді не було куди подітися. Її батько в борговій ямі, та ще й занедужав. А я її друг. Не кидати ж дівчисько саме… А чого ти дивуєшся? Що вона до мамки кинулася?

Миру помовчав.

— Ні… Це зрозуміло…

— Тоді що тобі не так?

— Та… все якось… — ельф помітно зніяковів. — Пробач. Я, напевно, зайве підозріливий.

— А що ти думав? — Інтар подався вперед. — Що ми будемо вбивати твого хазяїна? Труїти, так? Чи може, ножем різати? Ола, по-твоєму, чудовисько кровожерне? Чи я?

Від такого натиску Миру зовсім розгубився й навіть втяг голову в плечі.

— Ні, ні… — він виставив перед собою розкриті долоні. — Не треба… ти… я… Ти мене не зрозумів… Я не хотів… Ви, звичайно, не