Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт
Від слів, від подарунків Алана немовби сп'яніла, тим більше, що сказане Мен-Риджем було суголосне її давнім, потаємним думкам. Серйозно заперечила йому тільки раз:
— Але в мене ж дочка. Що буде з нею? Небо прокляне матір, яка покинула дитину.
— Пані могла б забрати її до себе. Потім. Пізніше… взяти в дім дівчинку-сироту, виховати її… Це блага справа.
Алана зрозуміла, що хотів сказати Аффар. І після ночі роздумів їй здалося: вихід не такий уже й поганий. А Низар… А що Низар? Він забезпечений, здоровий… За нього тривожитися нема чого. Сумуватиме… Та ж минає горе з часом. Любить він її дуже — ось і має зрозуміти, що за паном Мен-Риджем їй краще буде. А хіба, люблячи, не мусиш піклуватися про щастя коханої? Вона ж йому ніколи не брехала, не запевняла, що теж дорожить ним…
І тепер, лежачи без сну на розкішній шовковій постелі, знову думалося Алані: тоді вона бавилася. У тій грі було з самого початку зрозуміло, хто виграє, а хто залишиться ні з чим.
Алана змовилась із Мен-Риджем, що піде до нього на початку нового місяця, й почала почуватися злочинницею, злодійкою, яка прокралася у власний дім. Не дивно, що незабаром усе: і голос чоловіка, й сміх дочки, навіть начиння домашнє — стали їй майже ненависними. Камінь ліг на серце, тяжкий і холодний. Вона розмовляла з домашніми, посміхалася їм, а самій раз у раз хотілося крикнути в обличчя Низару: «Не твоя я більше! Не твоя!»
Коли Ола виявила її схованку, Алана разом зі страхом відчула незрозумілу радість. Дівчинка, звісно, не повірить поспіхом складеній казці про багату тітку, побіжить до батька, розповість усе, й Низар… Буде багато лементу, можливо — сліз, але стара тканина неправди розірветься й прогляне голе тіло правди: потворне, нічим не прикрите, таке, як воно є. І Алана піде до Мен-Риджа відкрито, лясне дверима — але не поповзе гнучкою змією, не втече боягузливо…
Тільки дочка не засумнівалася в словах матері. І тій тоді стало бридке це довірливе дівчисько. Тому Алана за Олою і не жалкувала, коли одного разу прихопила кошик та подалася нібито на базар. На дні кошика лежали, загорнені в щільне полотно, всі подарунки Аффара. У безлюдному провулку Алана сіла у візок, яким правив сам Аффар Мен-Ридж, і невдовзі опинилася в його будинку. Викупалась у величезній світлій купальні, натерлась запашними оліями, надягла легку шовкову сукню, виклала волосся та заплела в нього перлові нитки — й відчула себе начебто наново народженою. І гончар із дочкою здалися давнім сном…
А за кілька днів Аффар повів кохану жінку в храм, де жрець назавжди з'єднав їхні долі. І пані Мен-Ридж відчула, що підноситься на Небо. Чоловік обсипав її пестощами, дарував сукні, взуття, пахощі, не лінувався замовляти для неї найвишуканіші ласощі, навчав їздити верхи… Заради неї він поступово розрахував усіх слуг і найняв тимчасових, але підшукував постійних.
Єдиний раб, який залишився в будинку від колишніх часів, ельф Миру, був кмітливий і шанобливий. Нові слуги повинні були прийняти Алану за повноправну господиню.
Молода жінка була щаслива. Майже. Тривожили її безхмарне життя лише думки про Олу. Алана сподівалася за півроку або за рік забрати дівчинку з будинку Низара, й Аффар не перешкоджав їй у цьому.
Він приховав від дружини, що посилав гончареві гроші, від яких Низар так різко відмовився. Після цього Аффар майже не стежив за долею гончара: довідувався про нього час від часу тільки заради дівчинки, яку хотіла забрати Алана. І про крах Низара Аффар дізнався тільки після того, як гончара забрали в яму. Що дівчинку віддали лихвареві, теж з'ясував. Вагався: чи розповідати про це дружині. Однак Алана вже давно могла здогадатися про подібний результат. Адже небагато часу минуло звідтоді, як вона влаштувалася в новому домі, а Низар уже почав відвідувати її.
Видно, він її вистежував, спостерігав довго, тому що з'являвся, тільки коли вважав, що вона в саду сама. Що ж, гончар не прорахувався хоча б у тім, що пан Мен-Ридж не стежив за дружиною і жодного разу не став свідком цих побачень.
Уперше Низар постав перед невірною дружиною в спекотний полудень. Алана сиділа в затінку фінікової пальми. Аффара вдома не було. Миру напрацювався в саду та спав у своїй кімнаті.
Молода жінка замріялася, ліниво оглядаючи все навколо. І здригнулася від знайомого голосу:
— Алано!
Озирнулась і мало не закричала. Біля ґрат, притискаючись до них обличчям, стояв Низар. Схудлий, очі гарячково блищать.
— Ти, ти! — вона підбігла до нього. — Йди звідси негайно! Я чоловіка покличу!
— Чоловіка? — він засміявся. — Чоловіка… Алано! Я твій чоловік! Ходімо додому, Алано! — він простяг до неї крізь ґрати руку зі згортком.
— Ніколи! — вона відсахнулася. — Забирайся!
— Алано, стривай! Дивися, що я тобі приніс! — він і далі простягав згорток.
Жінка взяла й розгорнула його. Заблищало під сонцем сапфірове намисто.
— О Небо! Низаре, звідки це в тебе?
— Тобі сподобалося? — він весь затремтів, неспокійно стискаючи й розтискаючи пальці. — Ти бачиш, я можу робити тобі дорогі подарунки! Як і він. Я можу, Алано! І робитиму це завжди. Тільки повернися до мене!
— Це божевілля, Низаре! — Алані стало страшно від того, з якою пристрастю й болем він дивився їй в обличчя. — Звідки ти взяв гроші?
— У мене тепер завжди буде багато грошей! — він закивав головою, розпатлане, давно не
