Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

Інтар кивнув, розуміючи, що досяг успіху.

— Та гаразд. Мир! — і простяг руку, яку ельф несміливо потис. — Давай-но далі поливати, чи що?

— Давай! — Миру підхопився з лави.

Інтар чесно допоміг йому полити ще добрий шмат саду й тільки потім разом із псом пішов назад у стайню.

По-перше, на хлопчика чекав Кашим, а по-друге, на сьогодні ельфові треба було дати спокій. З нього досить.

Наступної ж ночі Інтар переказав Олі свого розмову з Миру.

— Виходить, Мен-Ридж нічого не знає, — підсумувала дівчинка. — Виходить, вона коштовності тихенько сховала. Я вже обшукала її кімнату, сьогодні, коли вона в саду гуляла. Але або там хитра схованка, або нема нічого.

— Треба далі шукати. А про схованки я ще Миру порозпитую.

— Справді, — кивнула Ола, — він тепер перед нами винним почувається, може, й розповість… Тільки він же однаково захоче знати, навіщо тобі ці схованки.

— А… ну, звісно… кгм… — Інтар змішався: про це він якраз і не подумав. — Давай для початку просто обшукаємо будинок. А багато їх було, цих коштовностей?

Ола подумала:

— Якщо все разом зібрати та скласти — торбинка завбільшки з капустину, мабуть, вийде. З невеличку капустину.

— Ого! Таке — не голка, знайдеться! — вирішив хлопчик.

Обшукувати будинок довелося здебільшого Олі: вона ж бо могла без перешкод блукати ним, особливо за відсутності хазяїв. А помічникові конюха там робити не було чого.

Але всі старання дівчинки ні до чого не призвели. Більше того — нишпорячи в бібліотеці, вона трапила на очі служниці.

— А ти тут чого крутишся? — без натяків запитала та.

— Я шпильку загубила! Тут, удень іще, коли з пані сюди заходила, — не розгубилася дівчинка, заглядаючи під ще одну шафу. — От, не знайду ніяк…

— Дорога шпилька?

— Срібна… — одну таку Олі подарувала Алана першого ж дня її служби.

Служниця покивала та пішла, однак озирнулася разів зо два. Дівчинка почекала, поки жінка спуститься сходами, та притьмом кинулася до себе в кімнату, схопила шпильку, у кулаці принесла її в бібліотеку й закинула під одне з крісел. Завтра підмітатимуть — і знайдуть…

Дійсно, так і трапилося. Раннього ранку Олі вручив пропажу Миру, якому її віддали після прибирання на другому поверсі. І навіть якщо зустріч із Олою в бібліотеці й насторожила служницю, дівчинка сподівалася, що знайдена шпилька розвіяла всі підозри.

Тільки ось коштовностей не було й сліду. Ола обшукала все, крім замкненої дитячої. Однак туди потрапити було неможливо без ключа, який зберігався в пана Мен-Риджа. Дівчинка сумнівалася, що пані Алана могла непомітно взяти його (та й брати ж довелося б не один раз) або дістати такий само другий. І тому Інтар про всяк випадок сумлінно перевірив і купальню, і повітку, й стайню. Він мало вірив у те, що пані Алана могла коштовності приховати в такому місці, але ж усяке трапляється…

Саме коли хлопчик обнишпорював порожні стійла — а таких було цілих п'ять, — його застав Кашим.

— Ти що робиш? — запитав той здивовано.

— Та… тут начебто миші шурхотіли. От я й дивлюся, бо раптом вони… коням гриви пообгризають! — десь Інтар про таке чув.

Конюх розсміявся:

— Авжеж, і хвости. Не бійся, миші коням не страшні. От ласиці, якщо ти бачив…

— А це хто? — здивувався хлопчик.

— Звіря таке, дрібне, але хиже. Воно іноді забирається під гриви коням і злизує звідтіля піт, він же солоний, а воно любить сіль… А може і вкусити. А вже гриву точно поплутає.

— А вони які? — поцікавився хлопчик.

— Писочок ледь на мишачий схожий, вушка круглі, а тільце видовжене й довгий хвіст. Ось таке завбільшки приблизно, — Кашим розвів руки. — Про них подекуди в селах думають, що це демонята такі дрібні. Відкуповуватися намагаються, їжу кладуть, — Кашим засміявся. — А вони на їжу й приходять! Ти таких бачив?

— Нє-а…

— Ну, тоді й не хвилюйся. Ходи-но краще води набери.

Хлопчисько послухався. Він вирішив продовжити перерване заняття ввечері, коли й челядь, і хазяї ляжуть спати. Однак лежачи в очікуванні цієї години в ліжку та слухаючи сопіння Кашима, сам, стомлений за день, задрімав і прокинувся вже перед світанком.

Відразу згадав про перервані пошуки, поморщився, позіхаючи, одягся. Біля ліжка спав Жучок. Він підвівся, помахав до хлопчика хвостом, глянув здивовано: що ще за нічні прогулянки?

— Я незабаром повернуся, малий. А ти спи, — хлопчик погладив цуцика. — Лежати, лежати!

Той слухняно виконав наказ.

У вікно світив повний місяць. Інтар відшукав на невеличкому столі недогарок свічки, кремінь і кресало. Потім повернувся до ліжка Кашима, щоб переконатися, що не розбудив того.

Але постіль конюха була порожня.

Хлопчик зупинився. Кашим, звичайно, і по нужді міг вийти. Однак краще впевнитися, мало там що.

Інтар залишив усе, що взяв, і обережно вийшов із прибудови. Наткнутися на кого-небудь він не боявся. Врешті-решт, йому теж могло припекти…

Він дійшов до дощаної будівлі, однак там було порожньо. Й тут Інтара пробрала цікавість: куди ж подівся конюх? І трохи лячно стало: а раптом із Кашимом лихо яке трапилася? Всяке буває… А якщо вийшов конюх по нужді, а його змія вкусила отруйна?! Інтар здригнувся. Він чув, що на Сході змії часом і в будинки заповзали, особливо влітку. І зовсім не хотів, щоб таке нещастя сталося з Кашимом, до якого Інтар уже встиг звикнути: хлопець був добрий до нього, жартував, теревенив про всячину, охоче навчав свого ремесла.

Треба знайти його, вирішив