Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

— І де, по-твоєму, можуть бути коштовності?

— Я думаю, одне з двох: або вона розповіла Мен-Риджу про них, або ні. Якщо ні — то в її спальні, точно.

— А якщо так, то, може, й у будь-якій кімнаті на другому поверсі, — закінчив хлопчик.

— Крім дитячої, — виправила Ола.

— Ні, — Інтар одягся, — й про дитячу не можна забувати. Врешті-решт, п'ять років минуло. А схованка з неї непогана.

Дівчинка подумала й погодилася.

— Так, твоя правда… Що ж ми тепер робитимемо?

Інтар поміркував:

— Поки що — звикати. Ти оглянь якнайкраще будинок, вивчи його… Скільки в нас часу — місяць?

Ола наморщила лобика, підраховуючи:

— Двадцять два дні. Але раніше встигнути треба, батько дуже хворий…

— Доведеться поквапитися. Ось що — твій батько не розповідав, кому віддавав коштовності?

— Казав, що їй…

— Угу… То ти дивися в будинку, а я заведу дружбу з ельфом — може, йому що відомо. Я ж бо в дім поткнутися не можу, нема чого мені там робити.

— Добре! Виходить, зустрічатися будемо тут?

— Так, опівночі. Навіть якщо нас і вистежать — і пан Мен-Ридж і твоя…

— Пані Алана, — жорстко перебила дівчинка. Інтар на мить затнувся, але потім покладливо продовжив:

— І леді Алана знають про нашу дружбу, тож нічого особливого не запідозрять. А зараз — розбігаємося.

Ола кивнула. Вона пішла першою, Інтар вилив воду, погасив свічку та подався слідом.

А в розкішній спальні, на найм'якішій перині лежала з розплющеними очами гарна золотокоса жінка. Її новий чоловік, Аффар Мен-Ридж, який прийшов до неї цієї ночі, давно вже міцно спав, похропуючи, та до Алани сон не йшов. Жінці, як і раніше, було важко дихати, тисло в грудях від спогадів.

Алана з ранньої юності знала, що створена для розкошів та багатства. Її краса, немовби коштовний камінь, вимагала гідної оправи. Дівчині хотілося жити у великому будинку з кількома слугами, виїжджати в розкішному екіпажі, на власних конях, одягатися в гарні й дорогі сукні, носити коштовності, дихати запахами ніжних квітів… Доводилося ж їй самій прати, мести, готувати, мити масний посуд, годувати курей, доїти козу, сапати город… Бажане життя здавалося чарівною мрією, власне існування — кошмаром. Алана мріяла про знатних наречених, щиро вірила в казки, де сини королів і аристократів захоплювалися простими скромними дівчатами через їхню красу. Але казки закінчувалися, а життя не тішило… Не дочекалася вона свого короля, на двадцять другому році, вважаючись за місцевими мірками мало не перестарком, прийняла пропозицію скромного гончара Низара. І мабуть, не тільки заради того, щоб припинити шепіт за спиною: «Може, й красуня вона, та, видно, доля їй самотньою залишитися… Старою дівкою зостанеться…» Зворушила її, розчулила його любов.

А любив він як! Вечорами приходив до її батька, розмовляв про різне, переказував новини, обговорював справи — а на неї дивився, усе дивився та зітхав. Приносив квіти й невеличкі подарунки. Не запитуючи про плату, робив для неї горщики, миски й глечики. Проводжав її поглядом, помічаючи на вулиці. А зустрічалися — кланявся, довідувався про здоров'я й дивився по-собачому віддано та сумно.

Низар не був особливо гарним чи багатим, та й старшим за Алану років на чотири. Але справи в нього йшли добре, родичами він обтяжений не був… Батько Алани, веселун, аматор випивки та доброї закуски, тесля, вважав гончара підходящим нареченим. У рік, коли золотокосій дівчині виповнилося двадцять два, батько не раз заговорював із нею про Низара як про майбутнього чоловіка. Алана то гнівалася, то сміялась, поки одного разу до неї не підійшов із такою розмовою сам Низар.

Вечір був задушливий: цілий день мліла від спеки земля, й після заходу сонця довго не могла отямитися, видихаючи жар. Алана поверталася від колодязя з повним глечиком. Раптом позаду почулися легкі кроки, її погукали знайомим голосом.

— Доброго вечора!

— І тобі доброго, шановний Низаре, — відгукнулася дівчина.

— Дозволь, я тобі допоможу, — попросив він, простягаючи руку, як по милостиню. Алана передала йому глечика. Чоловік прийняв його, наче дитину.

— Алано, — промовив, опускаючи погляд, — я запитати в тебе хотів… Я ввів би тебе у свій дім. Батько твій згоден. Але проти твоєї волі йти не хочу. Що ти скажеш?

Дівчина мовчала, приголомшена цією прямотою.

Тоді він заговорив знову, майже пошепки, але той шепіт оглушив її більше за будь-чий крик:

— Я ніколи тебе не скривджу. Усе, що захочеш, матимеш… Мій дім, моє добро — все твоє. Тільки звели.

В Алани защеміло в серці: так шкода його стало. А по-іншому якщо глянути: та кращого чоловіка їй і не знайти. Догідливішого. Відданішого. Слухнянішого. Чоловіка, який усе робитиме по її слову, чоловіка, що буде покірним рабом… Де ще такого знайдеш? Хто інший так покохає?

Подумала вона ще днів зо два й погодилася стати дружиною Низара Мен-Хальфа.

Відразу по весіллі він найняв служницю, і Алані більше не доводилося займатися хатньою роботою. Вона тепер хіба що шила, вишивала та іноді готувала їжу.

За п'ять років, коли в них уже підростала донька, гончар на настійну вимогу дружини перебрався в Кхаабр. Справи в нього й там ішли цілком пристойно. Однак великого багатства досі не було. І Алана впокорилася була з тим, що все життя проведе в невеликому глиняному будиночку з пласким дахом, що замість розкішного саду в неї — квіти на підвіконнях у широких горщиках, а замість