Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

— А вона тобі їх показувала?

— Так ще й як, — рот у дівчинки скривився. — Всі скриньки повідчиняла, всі шухляди. «Подивися, люба, які смарагди… Глянь на ці алмази…» — в Оли затремтів голос. — Мені це схожим здалося на те, як, знаєш, буває, куплять що-небудь, принесуть додому, а там родичі дивуються, за що ж такі величезні гроші було віддано. Ну, й починають їм покупку розхвалювати: та ви сюди погляньте, та он туди, та воно ж таке-претаке, немазане-сухе… От і вона так, тільки про себе. Про те, на що нас із батьком проміняла. Начебто намагається мені показати, що воно того варте.

Ола криво посміхнулася. Недавня розмова з матір'ю, здавалося, намертво врізалась їй у пам’ять.

…Алана мовчала, поки не привела дочку до своєї спальні. Сіла на ліжко, яке так вразило уяву дівчинки, помовчала трохи й запитала:

— Тобі подобається цей дім?

— Він дуже гарний. І пишний, — відповіла дівчинка сухо.

— Так, звісно. Аффар дуже успішно веде справи.

Ола знизала плечима. Вона подивилася на картину у важкій, золотій з вигляду рамі.

— Виходить, пан Мен-Ридж дуже розумний.

— У нього чудова ділова хватка, — жінка нервово смикала вишите напинало. Кожне слово давалося їй важко, ніби навіть повітря стало сухим і задушливим.

Олі схотілося плюнути їй у обличчя. Кинутися з кулаками, роздряпати ці зблідлі, ніжні щоки. Закричати: «Батько через тебе рабом може стати, ти йому зовсім голову заморочила, а сама перед гадом Аффаром хвостом крутиш!» — але дівчинка тільки прикусила губу.

— А ти його дуже любиш, так… пані Алано? Пані Алано Мен-Ридж?

— Ми… поєднали долі в Храмі, — промовила жінка.

— При живому чоловікові?! — Ола не стрималася.

Алана спалахнула.

— Низар мені більше не чоловік.

Дівчинка стисла зуби. «За якими такими законами?! За якими паперами?! Ти просто повія!»

Але вона змусила себе посміхнутися.

— Добре… пані Алано… Пробач мене, я не хотіла грубіянити.

Жінка відповіла полегшеною посмішкою:

— Я тобі пробачаю. Аффар і справді дуже добра людина. Ось поглянь, — і дістала скриньку та взялася показувати дочці подарунки пана Мен-Риджа. Смарагдове намисто, сережки, алмазні персні, рубінову брошку, бірюзове намисто… Ола дивилася дуже уважно, але так і не помітила нічого з подарунків батька. А мати спорожнила скриньку до дна.

— Аффар подарував мені безліч суконь. Дивися, — мати розчинила двері шафи, — шовк, атлас… А глянь на ці пояси, напинала… Аффар дуже добрий і щедрий, — повторила вона. Незважаючи на вечірню прохолоду, їй було спекотно, задушливо в одній кімнаті з дочкою. — Він і тебе не скривдить.

— Він подарує мені шовкову сукню? — тихо запитала Ола.

— Звичайно! І можливо, навіть погодиться… Згодом… Зробити тебе своєю вихованкою. Ти забудеш минуле… Будеш вважатися родичкою шановної людини… Тобі тільки треба трішки постаратися, Оло.

Дівчинка мовчала. Перебити б зараз усі флакончики й баночки з духмяною водою та оліями он на тім столику перед дзеркалом. Либонь, легше стало б на душі.

— А що я повинна робити, поки я твоя служниця, пані? — натомість промовила вона лагідно.

— Зараз поясню, — Алана підвелася, заходила по кімнаті. — Тобі доведеться прибирати цю кімнату, застеляти ліжко, тримати в порядку сукні. Я покажу тобі, як чистити їх і взуття. Пранням тобі займатися не потрібно. У купальні теж прибиратимеш. І ще будеш допомагати мені вдягатися, якщо буде необхідно. Також виконуватимеш різні мої доручення, але це все. Отримаєш гарну платню — десять золотих на місяць. Тебе повністю забезпечать їжею та одягом. А житимеш отут, — Алана відчинила двері в стіні, що вели з її кімнати в іншу, скромнішу й меншу. Там стояли ліжко, скриня для одягу, невеличкий стіл і пара простих дерев'яних стільців. На підлозі лежав простий килим із ясно-сірої вовни.

— Ця кімната суміжна з моєю. Але он ті двері — вихід просто в коридор. А ось звідси, — мати показала ще одні двері зі своєї спальні, — можна пройти в купальню. Ти теж зможеш нею користуватися, до речі, ходімо, тобі необхідно дати собі лад…

Ола слухняно пішла за нею. Раніше вони завжди милися разом із матір'ю. У їхньому будиночку при крамниці була купальня: кімната з лавами, великими ночвами й казанами, в яких батько нагрівав воду. Зазвичай кожного третього вечора батько замикав крамницю трохи раніше й ходив із цебрами до колодязя, поки два казани не наповнювалися. Тоді він розводив під ними вогонь. Коли вода закипала, першими в купальню йшли Алана з Олою. Жінка сама переливала воду з казанів великим дерев'яним ковшем і забиралася в одні ночви з дочкою. Вони пустували, бризкалися, натирали одна одну мильнянкою… Мати закінчувала мити Олу першою, і дівчинка втікала, підклавши ще дрів під казан, що залишався, а батько заходив у купальню. Поки вони разом із матір'ю милися, Ола готувала вечерю…

Такі вечори завжди були затишними, добрими, теплими. Від згадки про них у дівчинки защеміло в серці. Розкішна, оздоблена рожевим мармуром купальня в будинку пана Мен-Риджа (казани для води тут не стояли, були десь нагорі, напевне, бо вода починала текти, варто було тільки вийняти затичку зі стіни. І завжди була гарячою до певної міри) зовсім не сподобалася дівчинці. Хоча за інших обставин вона захоплювалася б нею.

Ола сумно глянула на Інтара.

— Купальню вона мені теж вихваляла. Там усілякі флакончики з духмяною водою, мильнянками… Кришталеві, бачся. І вода рідкісна, різна. Вона і розхвалювала… Мені дозволила користуватися, — дівчинка голосно зітхнула. — Купа дорогих речей… Я знаю тепер ціну своїй мамі.

— А… — Інтар знову не знайшов, що відповісти. — А оселили тебе де?

— Поруч із її кімнатою є ще одна, для покоївки. Мені здається, кімната, де спить Алана, раніше була спальнею першої дружини