Свої, чужі, інші - Лія Оттівна Шмідт

— Це як? — спантеличено пролепетала Ола.

— А ось дивися. Він багатий. Він усе може купити, чого забажає. Будинок, коней, карету, одяг, ельфів, коштовності, собак… Ну й… він захотів Алану. І купив.

— Це паскудно, — скривилася дівчинка.

— Угу, — погодився Інтар. — Як на мене, так само паскудно, як людьми торгувати. Не знаю, що гірше: люди-торгівці чи люди-покупці…

Ола вилила охололу воду.

— Мені здається, що найбридкіше у світі — це коли з доброї волі такими стають — людьми-товаром.

Інтар і Ола вирішили, що найкраще просто вилити сік, у який Кашим свій порошок всипле.

— Він завтра перед вечерею, напевне, на кухню прийде, — припускав Інтар. — Коли служниці вже підуть додому. Ну, і я з ним буду, на тебе там зачекаю. Ми простежимо за ним і вже як-небудь спробуємо вилити сік, коли порошок уже буде в ньому.

— Так і зробимо, — кивнула Ола.

Вона пожалкувала була про те, що порошок пропаде марно: адже можна було б ще раз обшукати будинок, поки всі сплять, і в замкнену дитячу зайти. Але з іншого боку, по будинку вони вже як слід понишпорили, а щодо дитячої завважили правильно: Алані не було звідки взяти ключа. Та й схованка це була б небезпечна.

Наступний день здався Інтару неможливо довгим. Кашим поводився, як звичайно: доглядав коней разом із Інтаром, учив його правильно сідлати їх, відлучаючись зі стайні зрідка й ненадовго. Фирух сидів у своїй сторожці, начебто й не було нічної розмови. Інтар часом сумнівався: а чи не примарилося йому все це?

Увечері хлопчик прийшов із конюхом на кухню. Там смачно пахло чимось теплим і солодким.

— Ну й запахи, навіть слинка тече, — посміхнувся Кашим Бетайї. — Це тільки для панів?

— Уяви собі, ні, — відповіла куховарка. — Й нам дещо перепаде. Пироги печу з сиром.

— Ой, це смачно! — зраділа Ола, саме заходячи. — Пані послала запитати, чи скоро вечеря.

— Та от уже майже готова. Інтар, поможи-но мені трішки, помий посуд, бо стомилась я, ноги не ходять…

— Ага, — хлопчик узявся до знайомої справи. Швидко перемив ложки, миски, глечик з-під молока.

Бетайа тим часом поставила воду для гарячого травника.

— А соку принести? — запитала Ола.

— Ні, люба. Сьогодні травник буде, смачний, на сушених ягодах. Ягоди он із тієї коробочки дістань…

Виконуючи прохання куховарки, Ола ледь помітно кивнула Інтару. Він відповів тим само: з травника очей не спускати. Поставив посуд сушитися, взяв віник, підмів підлогу… Куховарка витягла деко з пиріжками. Рум'яні шкоринки пахли, мабуть, на весь дім. Миру зазирнув на кухню.

— Ой, пиріжки! — принюхався він. — А, з сиром, — і зітхнув.

— А з сиром тобі не до смаку, чи що, звірятко вухасте? — образилася куховарка.

— Зовсім ні! Просто я не їм ні сиру, ні молока, ні кисляку, — пояснив Миру. — Не можу. Мені від них недобре — по всьому тілу цятки червоні, й свербить…

— А, буває таке лихо, — перемінила Бетайа гнів на милість, — що й від гарної їжі кепсько. Ну, то візьмеш холодне м'ясо з обіду.

— Так, дякую…

— Стіл хоча б накрито вже?

— Так, я саме прийшов сказати, що пан звелів подавати вечерю.

— От і добре, — Бетайа виклала гіркою на порцеляновій тарелі десятка з півтора найгарніших пиріжків, розклала по блюдцях варення, мед, масло. У вазочку — фрукти, в глечик срібний — ще не охололий травник, чашки широкі дістала. Й звеліла Миру та Олі нести все це на панський стіл. Обоє вони насилу тримали кожне свою навантажену тацю.

Потім Бетайа поклала в крихітний кошичок ще п'ять пиріжків.

— Віднеси воротареві, Інтаре.

— Я… — хлопчик розгубився, не бажаючи відлучатися з кухні — Я… це… палець на нозі ударив, він болить!

— Коли ж це? — здивувалася куховарка.

— Та ось, коли посуд мив!

— Я віднесу Фируху, — запропонував Кашим. — І поклади вже й мою частку, Бетайє. Там і поїмо.

Куховарка додала пиріжків і ненароком впустила один на підлогу, де його миттю підхопив Жучок: чого цуцик не пропускав ніколи, так це сніданків, обідів і вечерь. Кашим засміявся:

— А йому сподобалося! На, тримай, хвостатий! — та й простяг псові ще пиріжок, якого той, ставши на задні лапки, вихопив просто з рук і втік у куток, щоб там доїдати.

Конюх поляскав цуцика по спинці й пішов у сторожку. Інтара це дуже здивувало: Кашим навіть не намагався дістатися хоч до того ж таки травника, раз соку сьогодні не було…

Хлопчик залишався в кухні до повернення Оли. Хвилюючись, навіть відмовився скуштувати запропоновані Бетайєю пиріжки, сказав, що поки ще надто гарячі. Осудливо погойдуючи головою, куховарка з'їла відразу штуки зо три.

Інтар нипав кухнею з кутка в куток.

Ола й Миру повернулися. Ельф узяв собі м’ясо, щоб підігріти, Ола налила травника ще в три чашки.

— Інтаре, — запитав Миру, гріючи собі м'яса на вечерю, — Жучок голодний? Тут кістки від дичини…

— Дай йому, він схрупає! — відгукнувся хлопчик.

Ельф свиснув собаці.

— Жучку! Смачне! Їсти!

Зазвичай цуцик на таке озивався відразу, але зараз чомусь лежав у кутку, згорнутий чорним калачиком.

Миру підійшов до нього, нахилився.

— Жучку, прокидайся! Інтаре, він чогось дуже міцно спить…

Хлопчисько підбіг до собаки. Поторсав за шерсть, поплескав по зашийку, покликав. Цуцик наче й не чув. Він дійсно спав,