Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

У спини полетіли в'їдливі смішки. Але ми не звертали уваги на тих, хто глумиться. І тут же ніс у ніс зіткнулися з Ютарою. Як на зло одягненою в білий брючний костюм. Вона розпливлася в єхидній посмішці.

– Яка зустріч! – промуркотіла Ю, відстрибуючи від мене. – Ти б казан почистила, засранка! А то грошей не вистачить купити мені новий костюм.

Як же вчасно вона відскочила, бо Вальдека хитнуло, і він ледь не завалився на мене, а я, в свою чергу, ледь не втратила рівновагу. Кхибра вчасно підставила плече.

– Під ногами не плентайся, – не залишилася в боргу я. – Тоді й костюм не потрібно буде прати.

Ю хіба що тільки не позеленіла від злості.

– Кухарка!.. Мерзенна кашоварка!.. Тримайся якнайдалі від мене!

– Та кому ти потрібна? – пирхнула Кхибра. – Вічно з'являєшся там, де на тебе не чекають. Геть з дороги! Дай пройти!

– А тобі, паскудна дівко, ніхто слова не давав! Повертайся у свою тролячу нору, звідки виповзла...

Договорити вона не встигла. Кхибра з усього розмаху стукнула її качалкою, і вірана впала просто в клумбу. Тролиця спокійнісінько закинула туди її ноги, щоб ніхто не перечепився. Двір завмер.

– Оце так! – прокоментував подію хтось із адептів.

Ми стримали сміх і тільки-но зібралися зайти до гуртожитку, як почули грізне:

– Адептки Юрз і Морошкіна, до ректора. Негайно!

Ми озирнулися і побачили, що на розі будівлі стоїть професор Вікк. Зітхнувши, ми попленталися в академію.

– Якщо що, я підтверджу, що ця адептка почала першою! – крикнула в спину Білочка.

– І ми! – підтримали її брати Дикі.

– Спасибі, – подякувала Кхибра одногрупникам.

Ми поторохтіли начинням у казанках, підійнялися хмарним ліфтом на дванадцятий поверх і зупинилися перед знайомими дверима. Перезирнулися. Зітхнувши, я постукала.

– Входьте, – почули ми голос ректора.

У кабінеті, крім нього, біля ректорського столу, закинувши ногу на ногу, сидів високий стрункий чоловік із білим, як молоко, волоссям, що стирчало смішним їжаком. Його сіро-сталеві очі, скоріше з цікавістю, ніж із осудом дивилися на нас. Ми привіталися.

– Скажіть, хто з вас... – ректор забарився, добираючи слова, але потім махнув рукою на умовності. – Хто з вас вирубив адептку Па?

Чоловік продовжував буравити нас поглядом, а ректор, підперши рукою голову, чекав на зізнання.

– Припустимо, я, – сказала Кхибра.

– А без  «припустимо»? – запитав незнайомець.

– Я, – тролиця дивилася на нього без страху.

– І що сталося? Яке зілля випили цього разу?

– Нічого ми не пили, – похмуро відповіла я.

– Отже, ви принесете свої вибачення Ютарі, й на цьому конфлікт буде вичерпано.

– Ні за що, – тихо і твердо сказала тролиця. – Я не дарую образ. Та й який вона бойовий маг, якщо в неї така слабка реакція? Могла б перехопити руку до того, як я замахнулася. І качалку могла б спалити. Але стояла і кліпала очима, як звичайна цілителька. Якщо у вас усі такі бойові маги, то мені дуже шкода.

Раптово блондин розреготався.

– Річарде, мені подобається ця відчайдушна дівчина! Може, передумаєте, адептка Юрз, і підете до мене?

Кхибра тільки здивовано заломила брову.

– Вибачте, забув представитися, професор Юрва Кнопочка. Па – моя адептка.

Він встав і простягнув нам руку. Ми по черзі потиснули її. Рука в нього була сильною і чіпкою. Я глянула на пальці – просто дивовижні! Довгі, тонкі, витончені й сильні одночасно. На вказівних пальцях по перстню. Швидше за все, захисна магія, хоча, звідки мені знати, що приховано в них? На мізинці лівої руки було нігтьове кільце у вигляді кігтя хижака. Сталь блиснула під магічними вогнями люстри та відбилася в очах мага.

– Дуже приємно, – відповіли ми з Кхиброю.

– А це, Юрво, мій головний біль, – зітхнув ректор, вказуючи на нас, – Рута Морошкіна та Кхибра Юрз. Я тобі розповідав, як одразу після вступу їх напоїли сурмиком.

– Це коли ти двері в їдальні розніс? – з цікавістю розглядаючи нас, запитав пан Кнопочка. Дали ж боги прізвище!

– Я до вас не піду, – твердо заявила тролиця.

– Чому ж? – щиро здивувався пан Юрва.

– Боюся, що хтось не дотягне до літньої практики. Або їй на цвинтарі місце шукати, або мені на шибениці хитатися.

Ректор не очікував такої зухвалості від тролиці. Я ледве стримувала сміх, а от професор Кнопочка сміявся від душі. Сміх у нього був заразливий. І за мить реготали всі.

– А як ви так швидко дізналися, що я... загалом, що я тріснула Ю? – поцікавилася Кхибра.

– Її подруга птаха прислала, який розмовляв двома голосами: її та пана Вікка. Останній, до речі, відмовляв наклепувати. Я, в свою чергу, послав птаха панові Грондеру. Ось і вся хитрість, – підморгнув пан Кнопочка.