Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

Зрозумійте, цей дім — то все, що зосталося від прадавнього Лоґресу. Ви носите у своєму лоні його майбутнє. Тож як я вже сказав, Дімбле, треба буде шукати. Не думаю, що він може зайти надто далеко. Навіть за денного світла довколишня місцевість буде, звісно, цілком йому незнайома.

— Гаразд… а якщо ми його знайдемо?

— Тоді на сцену вийдете ви, Дімбле, — адже тільки ви знаєте велику мову. Якщо за традицією, до якої належить Мерлін, стоїть потуга елділів, то він, можливо, ту мову зрозуміє, а якщо й не зрозуміє, то, принаймні, впізнає і збагне, що перед ним — посланці Володарів. Хтозна, може, він узагалі подумає, що ви — люди з Белбері, а отже — друзі. В такому разі вам треба буде відразу привезти його сюди.

— А якщо ні?

— Тоді вам доведеться розкрити свої карти. То, мабуть, буде мить найбільшої небезпеки. Невідомо, якими силами володіли прадавні атлантичні характерники; цілком ймовірно, що там не обійшлося й без певного різновиду гіпнозу. Не бійтеся, але й не дайте йому пошити вас у дурні, викинути якогось коника. Тримайте руку на револьвері. Ви, Деністоне, також.

— Я теж непогано даю собі раду з револьвером, — вставив МакФі. — Ну чому, в ім’я здорового глузду…

— Вам іти не можна, — вкотре сказав Ренсом. — Вас, МакФі, він приспить за десять секунд. Інші захищені набагато надійніше. Зрозуміли, Дімбле? Револьвер в руці, молитва на вустах, думки зосереджені на волі Малелділа. А тоді, якщо він зупиниться, заговоріть до нього.

— Що я маю йому сказати?

— Скажете, що прийшли до нього в ім’я Бога й усіх ангелів, в ім’я великих небесних сфер, від того, хто сидить сьогодні на престолі пендраґона і велить йому йти з вами. Скажіть це зараз, перед нами.

І зблідлий Дімбл, що й далі сидів за столом поміж двох жінок, в обличчях у яких теж, здавалося, не залишилося ні кровинки, підвів голову, і з його вуст полилися величні слова; в уяві у Джейн — серце в неї готове було вирватися з грудей — вони поєднувалися чомусь із видивом мурів і веж якогось могутнього замку. Всі присутні завмерли; ба й тварини не ворушилися, втупивши погляд у доктора. Навіть голос його звучав якось інакше, буцім ті слова зароджувалися не у ньому, а у якійсь далекій піднебесній твердині… втім, хтозна, можливо, то взагалі були не слова, а діяння — діяння Божі й діяння елділів та пендраґона. Адже саме цією мовою говорили до гріхопадіння на Землі і говорять ще й зараз поза Місяцем. Ті слова набули свого значення не випадково, не внаслідок людського умислу чи тривалої традиції; їхнє значення було внутрішньо властиве їм споконвіку, так само, як кожній щонайдрібнішій краплині води властива форма величного сонця. То була сама Мова, що виникла на веління Малелділа з живого срібла планети, яку на Землі називають Меркурієм, а у Глибоких Небесах — Віритрильбією.

— Дякую, — мовив Ренсом, і від його голосу на всіх знову війнуло теплим домашнім затишком. — Отже, якщо він погодиться піти з вами — все буде гаразд. Якщо ж ні — тоді вам, Дімбле, доведеться покластися на свою віру. Навіть не пробуйте його якось обдурити. Моліться і довіртеся Малелділові. Я не знаю, що він зробить, але зберіть в кулак усю свою мужність. Хай що трапиться, душі ви не погубите; погубити вашу душу Мерлін не здатен.

— Так, — кивнув Дімбл, — я розумію.

На кілька секунд запала тиша, а тоді Ренсом заговорив знову:

— Не сумуйте, Маргарет. Якщо Сесіл загине, то це означатиме, що нам усім залишилося зовсім не довго. Розлука буде коротшою, ніж ви могли б сподіватися за природного ходу речей. А тепер, панове, думаю, вам знадобиться трохи часу, щоб помолитися та попрощатися зі своїми дружинами. Зараз майже восьма. Пропоную знову зібратися тут десять хвилин на дев’яту, згода?

— Чудово, — пролунало кілька голосів, і за кілька секунд в кухні залишилися, крім тварин, тільки Ренсом, МакФі та Айві Меґз із Джейн.

— З вами все гаразд, дитино? — звернувся господар до Джейн.

— Здається, так, сер, — відповіла вона, хоч насправді розібратися у своїх почуттях їй було тієї миті доволі складно. Її серце сповнювала надія, а все єство заполонило всепоглинаюче збудження, що достоту химерним чином поєднувалося з глибоким послухом. Якби не було так страшно, вона сказала б, що радіє, а якби не було так радісно — що боїться. Все, чого їй довелося досі зазнати у житті, здавалося несуттєвим і навіть не вартим згадки порівняно з ось цією миттю.

— Чи прирікаєте ви послух — послух Малелділові? — запитав Ренсом.

— Про Малелділ а я зовсім нічого не знаю, сер, — відповіла Джейн. — Але я прирікаю послух вам.

— Для початку досить і цього, — сказав Ренсом. — У Глибоких Небесах панує милосердя: якщо ваша воля спрямована на добро, то Малелділові те добро завжди видається більшим, ніж вам. Та завжди так не буде: Він дуже ревнивий і кінець кінцем зажадає, щоб ви віддалися Йому безроздільно. Проте сьогодні цього й справді достатньо.

— Це найбожевільніше починання з усіх, про які я коли-небудь чув, — мовив МакФі.

XI. Битва починається
1

— Нічого не бачу, — сказала Джейн.

— Дощ псує нам увесь задум, — озвався з заднього сидіння Дімбл. — Ми ще на Ітонській дорозі, Артуре?

— Здається… так, онде митний пост, — відповів Деністон, який сидів за кермом.

— Але який сенс нам отак їздити туди й сюди? — запитала Джейн. — Все одно нічого не видно, навіть з опущеним склом. Ми могли вже проїхати повз ті ворота хтозна-скільки разів. Залишається хіба вийти і пройтися пішки.

— Думаю, Джейн має рацію, сер, — підтримав її Деністон.