Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс
— В бульварних газетках?! — загримів Дімбл, і Маркові видалося, що доктор за останні кілька хвилин навіть повищав. — Що ви верзете?! Думаєте, я не знаю, що ви вже давно прибрали до рук усі газети в країні, крім однієї-єдиної? Та й та сьогодні не вийшла, бо застрайкували друкарі, бо й тих бідолах уже обкрутили навколо пальця і вони не хочуть друкувати статті, спрямовані проти народного інституту! Зрештою, вам краще знати, звідки ростуть ноги в тієї брехні, яку пишуть в усіх інших газетах.
Дивно, але Маркові, який довго жив у світі, що не знає милосердя, майже не доводилося стикатися зі справжнім гнівом. Злоба стрічалася йому часто, але виражалася вона переважно в глузах та кпинах, у прихованих і відвертих образах. Від гніву, який вивергався з очей цього немолодого вже чоловіка і гримів у його голосі, Марк ледь не задихнувся і геть утратив самовладання. В Белбері частенько говорилося про те, що супротивники, мовляв, «будуть верещати й лементувати мов на пуп», але досі Марк не мав жоднісінького уявлення, як це насправді виглядатиме.
— Кажу вам, я про все це нічого не знав! — закричав він. — До дідька, вас послухати, то познущалися не з моєї дружини, а з вашої!
— Могло бути й так. Від них не захищена тепер жодна людина в цілій Англії. Зрозумійте, вони, напали на жінку, зрештою — на громадянку. Яка різниця, чия вона дружина?
— Таж кажу вам, я з ними розберуся! Те відьмище отримає, що заслужило, нехай мені навіть доведеться рознести весь той бісів інститут на кавалки…
Дімбл мовчав. Марк розумів, що городить казна-що, і знав, що й Дімбл це добре розуміє, але зупинитися не міг. Якби він перестав кричати, то розгубився б так, що, мабуть, не видушив би з себе більше жодного слова.
— Я піду з HIKE! — горлав він. — Що швидше, то краще!
— Ви справді хочете звідти піти? — запитав Дімбл, пильно зиркнувши на нього. Марк, в душі у якого вирували тієї миті вражене марнославство та гострий страх, а ще — пекучий сором, і цього разу не прочитав у докторовому погляді нічого, крім нещадного звинувачення, а даремно, бо насправді в ньому світилася щойно обуджена надія; адже в любові й милосердя надія не згасає ніколи. Проте була в тому погляді й осторога, і Дімбл, опинившись на роздоріжжі, знову змовк.
— Бачу, ви мені не вірите, — сказав Марк, інстинктивно прибравши виразу ображеної гідності, який часто ставав йому у пригоді в директорських кабінетах.
Дімбл не любив брехати.
— Маєте рацію, — мовив він, ще трохи помовчавши. — Не вірю.
Марк знизав плечима і відвернувся.
— Стадоку, — почав Дімбл, — зараз не час для безглуздих лестощів. Хтозна, може, ми з вами не доживемо до вечора. Можливо, за вами йшли по п’ятах до самісінького коледжу. Та й, врешті-решт, я не маю наміру помирати з люб’язною брехнею на вустах. Так, я вам не вірю. Чому б я мав вам вірити? Ви тією чи іншою мірою співпрацюєте з найгіршими в цілому світі людьми. Навіть ваш прихід сюди може виявитися пасткою.
— Невже ви так погано мене знаєте? — спитав Марк.
— Припиніть верзти нісенітниці! — гримнув Дімбл. — Перестаньте позувати і грати роль, бодай на хвилину! Хто ви такий, щоб так говорити? Вони перетягнули на свій бік і кращих людей, ніж ми з вами. Стрейк був колись добрим чоловіком. Філострато був справжнім генієм! Навіть Алькасан — так-так, я знаю, хто вами керує, — був, зрештою, звичайним убивцею, а не тим, що вони зараз із нього зробили. Хто ви такий, щоб бути винятком?
Марк вражено витріщив на доктора очі. Він не мав жодного уявлення, звідки Дімблові стільки відомо, і не знав уже, що й думати.
— Однак, — вів далі той, — добре все це усвідомлюючи, я все ж піду на ризик, поставлю на кін те, порівняно з чим моє чи ваше життя — то суща дрібниця. Отже, якщо ви й справді маєте намір піти з HIKE, я вам допоможу.
На мить перед Марком немов прочинилася брама раю — та відразу й зачинилася знову, бо його свідомістю тут-таки знову заволоділа звична обережність і нездоланне прагнення будь-що виграти хоч трохи часу.
— Мені… мені треба подумати, — пробурмотів він.
— На це немає часу, — квапив його Дімбл. — Зрештою, тут нема про що думати. Я пропоную вам повернутися до людей. Але рішення треба прийняти негайно.
— Послухайте, таж це вплине на всю мою подальшу кар’єру…
— Кар’єру! — вигукнув Дімбл. — Мова йде не про кар’єру, а про вічну погибель… і про останній шанс на спасіння. Вирішуйте!
— Нічого не розумію, — похитав головою Марк. — Ви постійно говорите про якусь небезпеку… Що це за небезпека? І як ви можете захистити від неї мене… чи Джейн?
— Вам доведеться зважитися на ризик, — сказав Дімбл. — Я не можу вас захистити. Невже ви ще не зрозуміли? Зараз ніхто не може вважати себе у безпеці. Битва розпочалася. Я пропоную вам боротися на боці тих, за ким правда. Але хто переможе — зараз сказати годі.
— Я справді думав про те, щоб піти з інституту, — мовив Марк. — Але мені треба все це добряче обміркувати. Ви говорите такі дивні речі…
— На це немає часу, — повторив Дімбл.
— А якщо я загляну до вас завтра?
— Звідки ви знаєте, що зможете знову прийти сюди завтра?
— Тоді за годину. Послухайте, це ж розумно. Ви будете тут за годину?
— Що вам дасть та година? Ви тільки зволікаєте, сподіваючись, що вам остаточно
