Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

чуєш (як-от про любов), про неї говорять поети… а вона, виявляється, он яка. Та не в тому суть. Джейн спробувала подивитися на смерть новими очима, адже, відколи покинула Еджстоу, відкрила для себе дуже багато нового. Вона вже давно не сердилася на господаря за те, що він так чи інак її позбувається, повністю віддає то Маркові, то Малелділу, нічого не залишаючи для себе. З цим Джейн погодилася. Про Марка вона багато цими днями не думала, бо це дедалі частіше породжувало в неї почуття жалю і провини. Натомість Малелділ… досі вона і про нього багато не думала. Джейн не сумнівалася ні в існуванні елділів, ні в існуванні тієї ще могутнішої та загадковішої істоти, якій вони корилися… якій корився господар, а через нього й усі в маєтку, навіть МакФі. Якщо їй і спадало коли-небудь на думку запитати себе, чи не пов’язане все це з тим, що її ще у школі навчили узагальнено окреслювати словом «релігія», то вона воліла над цим не замислюватися; надто вже глибокою видавалася прірва між тими величними і хвилюючими речами, з якими доводилося стикатися останнім часом, та спогадами, приміром, про опецькувату матінку Дімбл, яка стає навколішки, щоб помолитися. Для неї ці явища належали до двох різних світів. З одного боку — навіяний снами страх, екстатична радість послуху, яскраве світло і дивні дзвінкі звуки, що долинали іноді з-за дверей господаревих покоїв, велична боротьба супроти страхітливої загрози, а з іншого — затхле повітря церковних закамарків, жахливі літографії із зображенням Спасителя (Христос мав на них добрих сім футів зросту і обличчя як у сухотного дівчати), бентежні заняття з підготовки до першого причастя, якась тривожна, гарячкова люб’язність священиків… Та якщо вони йдуть оце на смерть, то й далі відкладати цю думку «на потім» не годиться. Адже тепер могло статися — і виявитися правдою — все, що завгодно. Світ уже виявився зовсім не таким, яким уявлявся раніше. Давні бар’єри було зруйновано вщент, і тепер справді могло трапитися достоту все, що завгодно. Цілком можливо, що Малелділ — то просто Бог, а після смерті є життя, на небі чи у пеклі. Якусь мить це припущення жевріло у Джейн в голові, наче жарина, кинута на купу тирси, а тоді вона вся спалахнула — як спалахнула б і та купа тирси — однією-єдиною думкою: «Але… але ж це просто немислимо! Чому мені ніхто не сказав раніше?!» Тієї хвилини їй навіть на гадку не спало, що раніше вона й слухати не стала б нічого подібного.

— Погляньте он туди, Джейн, — озвався Деністон. — Там дерево.

— А це не опудало? — засумнівалася Джейн.

— Ні, це таки дерево. Дивіться, онде ще одне.

— Тихо! — цитьнув на них Дімбл. — Це, мабуть, і є Джейнин гайочок. Отже, ми майже прийшли.

Схил попереду полого піднімався ще ярдів двадцять, а далі обривався кудись униз, де, властиво, й горіло вогнище. Тепер вони вже цілком ясно розрізняли навколо дерева; бачили й обличчя одне одного, які засвітла видалися б, напевне, доволі блідими.

— Я піду першим, — мовив Дімбл.

— Хотіла б я тримати себе в руках так, як ви, — сказала Джейн.

— Тихо, — знову цитьнув доктор.

Вони стали повільно підніматися вгору схилом і зупинилися на самому гребені. Внизу, у невеликому видолинку, горіло чимале багаття. Все навкруги заросло кущами, а вогонь то розгорявся, то пригасав, відтак розгледіти щось довкіл було доволі важко. За вогнищем часом проглядався абияк напнутий намет із мішковини, а Деністонові здалося, наче він бачить перевернутий візок. На землі біля вогню стояв чайник — стосовно цього сумнівів не було ні в кого.

— Там хтось є? — прошепотів до Деністона Дімбл.

— Не знаю. Треба трохи зачекати.

— Дивіться! — сказала раптом Джейн. — Он туди… коли полум’я здуває вбік.

— Що там? — запитав Дімбл.

— Хіба ви його не бачите?

— Та ні.

— Здається, там якийсь чоловік.

— Ага, так-так… звичайний бродяга, — мовив Дімбл. — Тобто, маю на увазі, одяг на ньому сучасний. Який він із себе?

— Хтозна.

— Мусимо зійти вниз, — сказав Дімбл.

— Думаєте, тут можна зійти? — завагався Деністон.

— Не з цього боку, — відповів Дімбл. — Он там, праворуч, здається, є якась стежка. Треба йти гребенем, аж доки не знайдемо дороги вниз.

Розмовляли вони упівголоса і добре чули, як тріщать дрова внизу у багатті. Дощ, здавалося, вщухав. Обережно крадучись від дерева до дерева, немов солдати на передовій, які бояться потрапити на око ворогові, вони стали обходити видолинок.

— Зачекайте! — прошепотіла раптом Джейн.

— Що таке?

— Там щось ворушиться.

— Де?

— Он там, зовсім близько.

— Я нічого не чую.

— Зараз нічого й не чути.

— Ходімо.

— Вам і далі здається, що там щось є, Джейн?

— Тепер наче нічого… Але щось там таки було.

Вони ступили ще кілька кроків, а тоді Деністон раптом шепнув:

— Стійте! Джейн таки має рацію. Там щось є.

— Мені заговорити? — спитав Дімбл.

— Заждіть, — зупинив його Деністон. — Онде воно… До біса, це ж тільки старий віслюк!

— Я ж казав, — мовив Дімбл. — То просто якийсь циган — бродячий лудильник чи бляхар, а це його віслюк… Хай там як, нам усе одно треба спуститися вниз.

Вони рушили далі і вже за кілька кроків натрапили на кепсько второвану, де-не-де зарослу травою стежину, що бігла донизу, охоплюючи широкою петлею майже весь видолинок; тепер багаття вже не перекривало їм вид на намет.

— Він там, — ледь чутно мовила Джейн.

— Ви його бачите? — запитав Дімбл. — Мені б ваші очі…

— Бачу добре, — відказав