Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Через усе це Кел вочевидь почувався ні в сих ні в тих.
— Ви й самі знаєте, як це буває, — сказав Кел. — Запитайте в Ларал. Вона щойно про це говорила. Якщо воїн здобуває Сколкозбройця на полі бою, його очі світліють.
— Чиста правда, — підтвердила Ларал. — Це відомо кожному. Навіть раб може стати світлооким, якщо здобуде Сколкозбройця.
Хлопці закивали головами. У кожного з них були брунатні, карі або ще якісь темнаві очі. Можливість здобути Сколкозбройця була однією з головних причин, які штовхали простолюд до участі у війні. У воринських королівствах кожен мав шанс вивищитися. Це був, як сказав би Келів батько, засадничий принцип їхнього суспільства.
— Угу, — нетерпляче втрутився Наґет. — Але чи чув ти коли-небудь про такий випадок? Тобто, окрім як у легендах, — ось що я маю на увазі. Чи трапляється таке насправді?
— Звісно, — відповів Кел. — А як же інакше? Чому б тоді стільки людей ішли на війну?
— Тому, — мовив Джест, — що нам треба готувати народ до битви за Ідилічні палаци. Постачати Вісникам нових солдат. Подвижники завжди про це говорять.
— І вони ж за одним духом кажуть, що бути селянином теж нічого, — кинув Хав. — Мовляв, хліборобство на другому місці чи щось на подобу того.
— Ну-ну, — не витримав Тіфт. — Мій татко хлібороб — і до того ж неабиякий. Це благородне Покликання! Та й ваші батьки не гірші.
— Гаразд, добре, — сказав Джост, — та не про це в нас балачка. Йдеться про Сколкозбройних. На війну йдуть, щоби здобути Сколкозбройця та стати світлооким. От мій старий — він мав отримати Сколкозбройця. Але один гад, що був із ним, забрав його собі, доки мій предок лежав, утративши памороки. Сказав офіцерові, ніби це він убив Сколкозбройного, й отримав меч, а мій старий…
Його розповідь урвав дзвінкий сміх Ларал. Кел насупився. Якийсь єхидний, навіть дратівливий, цей сміх був не схожий на той, який він зазвичай від неї чув.
— Джосте, то ти стверджуєш, що твій батько здобув Сколкозбройця? — запитала вона.
— Ні. Його поцупили в нього з-під носа, — відказав підліток.
— А хіба твій батько воював не в мерзотратних сутичках на півночі? — вела далі Ларал. — Скажи йому, Каладіне.
— Вона має рацію, Джосте. Там не було ніяких Сколкозбройних — лише харцизники-решійці, котрі сподівалися скористатись сум’яттям від сходження на престол нового короля. Вони зроду-віку не мали Сколкозбройців. Якщо твій батько десь його й бачив, він усе ж неминуче щось плутає.
— Щось плутає? — перепитав Джост.
— Е-е, звісно, — швидко сказав Каладін. — Я не кажу, що він бреше, Джосте. У нього просто могли бути посттравматичні галюцинації чи щось на кшталт того.
Хлопці принишкли, поглядаючи на Кела. Один із них почухав потилицю.
Джост сплюнув убік. Здавалося, краєчком ока він спостерігав за Ларал. Та виразно глянула на Каладіна й усміхнулася йому.
— Тобі завжди треба, щоб усі довкола почувались ідіотами, чи не так, Келе? — запитав Джост.
— Що? Ні, я…
— Ти хочеш виставити мого старого дурнем, — процідив Джост, червоніючи. — А мене з моїми розповідями — кретином. Що ж, не кожному пощастило день при дні набивати черево фруктами й вилежуватися, задерши ноги. От нам, наприклад, треба працювати.
— Я не…
Джост кинув Келові палицю. Той незграбно її впіймав. Тоді Джост узяв у брата ще одну.
— Хто ображає мого старого, той мусить захищатися. Це справа честі. Адже ти знаєш, що це таке, — га, ваше благороддя?
— Я тобі не благороддя, — Кел сплюнув. — Прародителю бур! Джосте, я всього на кілька нанів вищий від тебе.
При згадці про нани в очах Джоста побільшало злості. Він здійняв свою палицю.
— То ти будеш захищатися чи ні?
Біля його ніг почали з’являтися маленькі яскраво-червоні калюжки — спрени гніву.
Кел знав, до чого прагнув Джост. Хлопці почасти шукали спосіб продемонструвати, що вони кращі за нього. Батько казав, що це пов’язано з їхнім почуттям невпевненості в собі. Він би порадив Келові просто кинути палицю та піти геть.
Але онде сиділа Ларал і всміхалася йому, а чоловіки не стають героями, йдучи геть.
— Добре. Без питань.
Джост одразу ж завдав удару — швидше, ніж очікував Кел. Решта хлопців спостерігали за поєдинком із сумішшю злорадства, замішання та подиву. Кел заледве встиг здійняти свою палицю. Два кийки хряснули один об другий, і Келовими руками, а за ними й усім тілом пробіг дрож.
Він утратив рівновагу. Ступивши крок убік, Джост швидко перемістився та спрямував дрючка донизу, влучивши Келу по нозі. Той скрикнув, щойно гомілку пронизав спалах болю. Одна його рука випустила палицю й потяглася до ушкодженого місця.
Джост прокрутив свою зброю в повітрі та зацідив Келу в бік. Той судомно хапнув повітря, випустив кийка, який із грюкотом упав на каміння, і вхопився за вражену частину тулуба, осідаючи на коліна. Заледве перемагаючи біль, він важко й часто дихав. Із кам’янистої землі довкола нього повиповзали маленькі, кощаві болекузьки — світні блідо-помаранчеві спрени у формі кистей рук, схожі на напнуті м’язи чи сухожилля.
Опершись однією рукою на каміння, Кел нахилився вперед, усе ще тримаючись за бік. «Для тебе ж краще, якщо ти не зламав мені ребер, крєм’ячок смердючий», — подумав він.
Обіч нього Ларал підібгала губи. Кел раптом відчув всепоглинальний сором.
Збентежений Джост опустив палицю.
— Ну, — сказав він, — як бачиш, мій старий натренував мене до пуття. Буде тобі наука. Усе, що він розповідає, — правда, і…
Заричавши від злості та болю, Кел підхопив із землі дрючка й стрибонув до Джоста. Старший підліток вилаявся, позадкував, спотикаючись, але здійняв зброю. Кел заревів і щосили змахнув палицею.
І в ту мить щось змінилося. Тримаючи в руках зброю, Кел відчув приплив енергії, якесь особливе збудження, що заступило собою біль. Він крутнувся та з розмаху засвітив палицею Джостові по руці.
Той скрикнув і розтулив пальці. Описавши коло у повітрі, кийок Кела уперіщив хлопця в бік. Він ще ніколи не тримав у
