Республіка Дракона - Ребекка Куанг

Жинь кинула тризуб і підняла руки за голову. Кітай зробив те ж саме. Вершники зв’язали Жинь руки, підняли її й потягнули до Бектера, попри те, що вона страшенно пручалася. Усі четверо опинилися перед ним навколішки.

— Де він? — запитав Бектер.

— Висловлюйтеся конкретніше, — сказав Кітай.

— Бог вітру. Здається, його смертне ім’я Фейлень. Ми полюємо на нього. Куди він подався?

— Униз річкою, мабуть, — сказав Кітай. — Якщо вмієш літати, то вже точно зможеш утекти!

Бектер проігнорував Кітая. Його погляд ковзав по тілу Жинь, затримуючись на певних місцях, від чого вона здригнулася. Нечіткі видіння ввірвалися в її свідомість, надто розмиті, щоб бачити щось більше за розпростерті кінцівки й плоть на плоті.

— Це спірлійка? — запитав він.

— Ти її не скривдиш, — сказав Чаґхань. — Ти заприсягся.

— Заприсягся не кривдити тебе. Але не їх.

— Вони під моєю опікою. Це моя територія.

Бектер засміявся.

— Тебе давно не було, маленький кузене. Наймади ослабли. Домовленості втрачають силу. Сожцань Сіжа вирішила спуститися й прибрати за тобою.

— Під опікою? — повторила Жинь. — Домовленості? Та хто ви такі?

— Ми наглядачі, — пробурмотіла Цара.

— За ким?

— За такими як ти, маленька спірлійко, — Бектер відкинув каптура.

Жинь відсахнулася від огиди.

Його обличчя було поцятковане опіками, запаленими і глибокими, і скидалося на гористу місцевість болю — від щоки до щоки. Він усміхнувся їй, шрами біля рота вигнулися, і то було страшне видовище.

Вона сплюнула йому під ноги.

— Невдала зустріч зі спірлійцем, правда?

Бектер знову всміхнувся. У її розум увірвалися нові видіння. Вона побачила людей у вогні. Побачила закривавлену землю.

Бектер нахилився так близько до неї, що вона відчувала його подих на шиї, гарячий і смердючий.

— Я її пережив. А він — ні.

Не встигла Жинь промовити й слова, як повітря розітнула мисливська сурма.

А далі почувся стукіт копит. Жинь повернула голову, щоб озирнутися через плече. До галявини наближалася ще одна група вершників, значно більша за загін Бектера. Оточивши їх, вони стали колом.

А потім розійшлися. Поміж вершниками пройшла тендітна невисока жінка, яка діставала Жинь хіба до ліктя.

Вона йшла так, як це робили Чаґхань і Цара. Жінка була тендітна, чимось схожа на пташку, немовби якесь ефемерне створіння, для якого просто немислимо бути прикутим до землі. Їй до талії спадало хмарно-біле волосся, заплетене у дві товсті коси, прикрашені чимось схожим на мушлі й кістки.

Її очі були протилежністю очам Чаґханя — темніші за дно джерела й чорні, геть чорні.

— Вклоніться, — пробурмотіла Цара. — Це Сожцань Сіжа.

Жинь нахилила голову.

— Їхня лідерка?

— Наша тітка.

Сожцань Сіжа цмокнула, проходячи біля Чаґханя й Цари, які стояли навколішки, опустивши очі, немовби від сорому. На Кітая вона взагалі не звернула уваги.

Вона зупинилася перед Жинь. Кістлявими пальцями пройшлася по її обличчю, стиснула підборіддя й вилиці.

— Як цікаво, — сказала вона. Вона вільно розмовляла нікарською, але її мова звучала химерно синкопно, слова скидалися на поезію. — Схожа на Ханелай.

Це ім’я нічого не говорило Жинь, але вершники напружилися.

— Де тебе знайшли? — запитала Сожцань Сіжа. Коли Жинь не відповіла, вона злегка ляснула її по щоці. — Я з тобою розмовляю, дівчино. Говори.

— Я не знаю, — сказала Жинь. У неї тремтіли коліна. Вона відчайдушно воліла, щоб їй дозволили піднятися.

Сожцань Сіжа впилася нігтями Жинь у щоку.

— Де вони тебе ховали? Хто тебе знайшов? Хто тебе захищав?

— Я не знаю, — повторила Жинь. — Ніде. Ніхто.

— Ти брешеш.

— Ні, — сказав Чаґхань. — Вона дізналася лише рік тому.

Сожцань Сіжа зміряла Жинь довгим підозріливим поглядом, але відпустила її.

— Неможливо. Муґенці мали вибити вас усіх, але ви, спірлійці, все одно з’являєтеся, немов щури.

— Чаґханя завжди тягло до спірлійців, як метелика до свічки, — сказав Бектер. — Ви ж пам’ятаєте.

— Стули пельку, — не стримався Чаґхань.

Бектер нестямно всміхнувся.

— Пам’ятаєш, що ти писав у своїх листах? «Спірлійці страждають. Муґенці не добрі. Але він вижив, і він могутній».

Він говорив про Алтаня? Жинь придушила бажання виб­лювати.

— «Наразі він при здоровому глузді, але страждає», — голос Бектера став високим і глузливим. — «Але я можу виправити його. Дайте йому час. Не змушуйте мене його вбивати. Будь ласка».

Чаґхань ударив Бектера ліктем у живіт. На мить Бектер стиснув зв’язані зап’ястки Чаґханя й так заламав їх йому за спину, що Жинь подумала: точно переламає.

Чаґхань роззявив рота в мовчазному крикові.

Схожий на грім звук зрикошетив крізь розум Жинь. Вона бачила, як скривилися вершники, вони також його чули.

— Годі, — сказала Сожцань Сіжа.

Бектер відпустив Чаґханя, і той смикнув головою, немовби його підстрелили.

Сожцань Сіжа схилилася перед ним і відкинула йому волосся з очей, м’яко погладивши, немовби мати, яка причісує неслухняного малюка.

— Ти провалив завдання, — лагідно промовила вона. — Ти мав спостерігати і прибрати, коли це було необхідно. А не приєднуватися до їхніх війн.

— Ми намагалися лишатися нейтральними, — сказав Чаґхань. — Ми не втручалися, ми ніколи не…

— Не бреши мені. Я знаю, що ви зробили, — Сожцань Сіжа підвелася. — Більше ніяких Цике. Ми покладемо край маленькому експерименту твоєї матері.

— Експерименту? — повторила Жинь. — Якому ще експерименту?

Сожцань Сіжа повернулася до неї, піднявши брови.

— Точнісінько того, що я сказала. Матір близнюків Калаґан думала, що несправедливо закривати нікарцям доступ до богів. Цике були останнім шансом Калаґан. І вона його змарнувала. Я вирішила, що в Імперії більше не буде шаманів.

— О, ви вирішили? — Жинь силкувалася стояти прямо. Вона досі до кінця не розуміла, що відбувалося, але це було й не потрібно. Динаміка цієї зустрічі стала очевидною. Вершники вважали її твариною, яку треба забити. Вони вважали, що можуть вирішувати, кому давати доступ до Пантеону.

Від їхньої зарозумілості Жинь хотілося сплюнути.

Сожцань Сіжа тішилася:

— Ми тебе засмутили?

— Нам не потрібен ваш дозвіл, щоб існувати, — випалила вона.

— Ні, потрібен. — Сожцань Сіжа зневажливо їй усміхнулася. — Ти дитя, борсаєшся в порожнечі, якої не розумієш, прагнучи отримати іграшки, які тобі не належать.

Жинь хотілося збити презирство з її обличчя.

— Вам боги також не належать.

— Але ми це знаємо. У цьому і є маленька відмінність. Ви, нікарці, єдиний народ, достатньо дурний, щоб прикликати богів у цей світ. Ми, кетреїди, ніколи й не мріяли про дурість, яку коять ваші шамани.

— Тоді ви боягузи, — сказала Жинь. — Якщо ви не прикликаєте їх, це ще не означає, що й нам не можна.

Сожцань Сіжа відкинула голову й засміялася різким ґелґотливим воронячим сміхом:

— Це ж треба. Ти говориш як вони.

— Хто?

— Невже тобі не розповідали?

Сожцань Сіжа знову обхопила обличчя Жинь руками. Жинь відхилилася, але пальці Сожцань Сіжі міцно стиснулися навколо її щік. Вона прихилилася до обличчя Жинь так близько, що тепер Жинь бачила лише темні обсидіанові очі.

— Ні? Тоді я покажу тобі.

Видіння ввірвалися в розум Жинь, як ножі, вставлені в скроні.