Республіка Дракона - Ребекка Куанг
— Чаґханю, не треба.
Чаґхань відмахнувся від неї.
— Хтось випустив Фейленя. Хтось поневолив Алтаня. І це був не я.
— Але все почалося з того, що хтось розповів йому, де Чулуу Корікх! — крикнула Жинь. — Нащо? Нащо ти це зробив? Ти знав, що там!
— Бо Алтань думав, що зможе підняти військо, — Чаґхань говорив голосно й неемоційно. — Бо Алтань думав, що зможе переломити хід історії й повернути все, як було до Червоного Імператора, відродити той час, коли Спір був вільним, а шамани — на піку своєї сили. У той час це видіння було таким прекрасним, що навіть я повірив. Але я зупинився. Я усвідомив, що Алтань збожеволів, що в ньому щось зламалося і що цей шлях привів би його до загибелі. Але ти? Це ти йшла з ним до самого кінця. Це ти дозволила їм схопити його в тій горі й це ти дозволила йому померти на тому хвилерізі.
Груди Жинь стиснуло відчуттям провини, гострої й жахливої. Їй нічого було сказати. Чаґхань мав рацію, вона знала, що він мав рацію, от тільки не хотіла цього визнавати.
Він схилив голову набік.
— Невже ти думала, що він закохається в тебе, якщо ти просто зробиш те, про що він просив?
— Заткнися.
На обличчі Чаґханя проступила злостивість.
— То це тому ти закохалася у Вейсжу? Вважаєш його заміною Алтаню?
Жинь ударила його кулаком у вуста. Вцілила кісточками в щелепу Чаґханя з таким приємним тріском, що навіть не відчула, як його зуби пройшлися по її шкірі. Вона щось зламала — і це було неймовірно приємно. Чаґхань перекинувся, ніби збита мішень. Вона нахилилася вперед, тягнучись до його шиї, але Кітай обхопив її ззаду.
Жинь намагалася вирватися.
— Відпусти мене!
Кітай стиснув ще дужче.
— Заспокойся.
Чаґхань підтягнувся, щоб сісти, і виплюнув на землю зуб.
— І вона ще каже, що ніякий не пес.
Жинь знову смикнулася, щоб ударити його, але Кітай відтягнув її назад.
— Відпусти мене!
— Жинь, годі…
— Я його вб’ю!
— Ні, не вб’єш, — гаркнув Кітай. Він змусив Жинь стати навколішки й боляче заламав їй руки за спину. А потім показав на Чаґханя. — А ти… годі патякати. Ви обоє припините просто зараз. Ми самі на ворожій території. Якщо розділимося, ми трупи.
Жинь виривалася.
— Просто пусти мене до нього…
— О, ну ж бо, нехай спробує, — сказав Чаґхань. — Спірлійка, яка не може прикликати вогонь, прямо тремчу від страху.
— Я досі можу зламати твою кістляву курячу шию, — сказала вона.
— Замовкніть, — просичав Кітай.
— Чому? — вишкірився Чаґхань. — Вона що, розплачеться?
— Ні, — Кітай кивнув на ліс. — Бо ми не самі.
З-за дерев показалися вершники в каптурах, на величезних бойових конях, значно більших, ніж Жинь коли-небудь доводилося бачити. Їхніх форм вона не впізнала. Вони були в хутрі та шкіряному вбранні, а не в зелених кольорах Міліції, проте на друзів також не скидалися. Вершники націлили на них луки, натягнувши тятиви так сильно, що з такої відстані стріли не просто пронизали б їхні тіла, а пробили б їх наскрізь.
Жинь повільно підвелася й потягнулася до тризуба. Але Чаґхань схопив її за зап’ясток.
— Нас уже оточили, — просичав він.
— Звідки ти знаєш?
— Просто повір.
Вона висмикнула руку.
— А це вже навряд.
Але навіть зімкнувши пальці навколо зброї, вона розуміла, що вони в пастці. Ті луки були величезні, а з такої відстані ухилитися від стріл не вийшло б.
Жинь почула якийсь ґвалт біля річки. Призахідники побачили вершників і спробували втекти.
Вершники обернулися й відпустили тятиви в напрямку лісу. Стріли глухо вдарилися в сніг. Жинь бачила, як Авґус упав на землю, як його обличчя викривилося від болю, коли він схопився за прикрашений пір’ям кінець, який стирчав із його лівого плеча.
Але вершники стріляли не для того, щоб убити. Більшість стріл влучили в землю біля ніг місіонерів. Лише декілька призахідників отримали поранення. Решта попадали просто від страху. Вони збилися в купу з піднятими руками й незапаленими аркебузами.
Двоє вершників спішилися й забрали зброю з тремтливих рук місіонерів. Ті навіть не опиралися.
Жинь спостерігала за всім і квапливо розмірковувала, намагаючись знайти вихід. Якщо вони з Кітаєм просто кинуться в річку, тоді течією їх віднесе вниз, можливо, навіть швидше, ніж бігтимуть коні. А якщо вона затримає дихання й пірне достатньо глибоко, то зможе сховатися від стріл. Але як дістатися до води, поки вершники не спустять тятиву? Її погляд ковзав по галявині…
«Підніміть руки».
Ніхто не говорив цього наказу вголос, але вона його почула, глибокий різкий наказ, який голосно резонував у її свідомості.
Повз неї просвистів попереджувальний постріл, за лічені сантиметри від скроні. Жинь пригнулася, хапаючи жменю багнюки, щоб кинути у вершників. Якщо вдасться їх відволікти, лише на декілька секунд…
Вершники націлили на неї луки.
— Зупиніться! — Чаґхань вибіг перед вершниками, розмахуючи руками над головою.
Над галявиною пролунав звук, схожий на удар гонга, такий гучний, що в Жинь завібрувало у скронях.
Внутрішнім зором вона побачила низку образів із чужої уяви, які пробилися в її свідомість. Вона побачила себе на колінах, з піднятими руками. Побачила себе, пронизаною стрілами, у крові від десятка різних ран. Побачила вільний і приголомшливий пейзаж, просторий степ, пустельні дюни, панічний страх перед грозою, коли вершники розвертали коней, щоб щось знайти, щось знищити…
А потім вона побачила Чаґханя, який зустрічав вершників зі стиснутими кулаками, відчула чистий намір, який випромінювала його постать, — ми прийшли з миром, ми прийшли з миром, я один з вас, ми прийшли з миром — вона збагнула, що то була не просто якась психодуховна битва волі.
То була розмова.
Якимось чином вершники могли спілкуватися, не ворушачи губами. Вони без слів передавали образи й фрагменти намірів одразу в розум одержувача. Жинь глянула на Кітая, щоб упевнитися, що не збожеволіла. Він витріщився на вершників, очі широко розплющені, руки тремтять.
«Досить опиратися», — прогуркотів перший голос.
Від зв’язаних призахідників долинуло нестямне белькотіння. Авґус кинувся вперед і закричав, стискаючи голову руками. Він також його чув.
Хай би що Чаґхань не сказав у відповідь, цього вистачило, щоб переконати вершників, що вони не загроза. Їхній лідер підняв руку й гаркнув команду незрозумілою Жинь мовою. Вершники опустили луки.
Лідер зістрибнув із коня одним плавним рухом і закрокував до Чаґханя.
— Привіт, Бектере, — сказав Чаґхань.
— Привіт, кузене, — відповів Бектер. Він говорив нікарською, його слова були різкими й перекрученими Він висмикував звуки з повітря, немовби відривав м’ясо від кісток, немовби не звик користуватися мовою.
— Кузене? — відлунням повторив Кітай.
— Ми цим не пишаємося, — пробурмотіла Цара.
Бектер на мить їй усміхнувся. Чим би вони не обмінювалися ментально, усе відбувалося занадто швидко, щоб Жинь змогла зрозуміти, але основну суть вона таки впіймала — щось розпусне, щось жорстоке, огидне і просякнуте презирством.
— Іди до біса, — сказала Цара.
Бектер гукнув щось своїм вершникам. Двоє з них зістрибнули на землю, заламали Чаґханю й Царі руки за спину і змусили стати навколішки.
Жинь схопила тризуба, але не встигла вона й ворухнутися, як землю навколо неї поцяткували стріли.
—
