Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

   Корабель відплив від берегів острова Втраченого. Спокою Вічного моря можна було лише позаздрити. Вітер проводжав кожного з них у далеке і не дуже майбутнє, зичив удачі і сміливості. Ніхто не хотів говорити. Ніхто не знав про що. Чи то все було промовлено, чи то зовсім нічого. Їх життя були зовсім не такими, якими здавалися у той день, коли Вієро і Мірабель втекли з Танкервілю. Наївні принц і принцеса, що вірили у те, що люди можуть змінюватися, можуть пробачати давні образи, здатні до милосердя. Вірили у те, що немає нічого складного у тому, щоб досягти справедливості, навчитися бути добрими до світу, вірили, що це легко – слідувати за чистим серцем і бути впевненими у тому, що це правильно. Та світ виявився складнішим, ніж їх віра. Виявилося, що не добрі наміри і бажання будувати щасливе майбутнє вирішують всі проблеми. Довелося багато чому навчитися, аби зрозуміти, що всі ці якості не найсильніша зброя, яку може мати людина. І інколи ми мусимо втрачати, боятися, зневірюватися, злитися, ставати твердішими, щоб перемагало добро. Бо Елемстоун – не світ з рожевими хмарками і веселками, які так хотіли бачити Вієро, Лелейн, Мірабель і багато хто ще. Тому зараз вони розуміли, що все було недаремно. Нехай життя і готувало сюрпризи, зараз вони знали, що здатні витримати все. Особливо коли на них чекали люди, що могли стати на їх сторону і разом боротися за те єдине, що мало значення – за Елемстоун. 

-Ти справді викликала Сонце?- Неочікувано поцікавився Вієро у Мірабель.- У долині свічок?

-Так.- Вона дивилася на напис на руці.- У мене не було вибору.

-Я не засуджую.- Мовив Ельф.- Лише питаю. Ти не робила цього з тих пір, як зник Стеліор, тому я не міг повірити у це. 

-Все колись має статися.- Бель продовжила уважно роздивлятися темні літери.  

-Збираєшся більше не ховати цей дар у собі?

-Зарано думати про це.- Відповіла Мірабель.- Поки все залишиться так, як раніше. Та час покаже.

   Вієро хотів щось сказати, але коли побачив далеку тінь Танкервілю, забув про все. Його дім, який він так довго не бачив, розкинувся перед ним, очікуючи на майбутнього короля. Замок Забутих Божеств, верхівка якого зникала у самих хмарах, ще ніколи не був таким прекрасним в очах Вієро. І чим ближче корабель підпливав до Танкервілю, тим більше перехоплювало дух. Він спіймав себе на думці, що скучив за розмовами зі звичайними мешканцями столиці, стіни якої ховалися за замком. Скучив за Ельфами, які навіть за правління Касаліна Дьярві примудрялися зберігати у собі людяність, відкритість і чуйність. 

   Вже поблизу порту можна було помітити вартових і невелике скупчення Ельфів та туристів. В порівнянні з минулим разом, порт виглядав досить живим. Корабель пришвартувався трохи далі від центру, аби не привертати зайвої уваги.

-Щось людно сьогодні.- Мірабель підійшла до порту, вдивляючись у кожного, хто знаходився на порту Танкервілю. 

-Думаю, це пов’язано… зі смертю Касаліна.- Змусив себе вимовити Вієро.- Напевно, вже всі знають про це.

-Що ти робитимеш?- Вона співчутливо поглянула на Вієро.

-Спершу нам варто зайти до Ради Міністрів і повідомити, що Танкервіль не без правителя.- Відповів він, сходячи з судна.- Там все і вирішимо. 

-Ти залишишся?- Бель звернулася до Святого.

-Ви самі впораєтеся.- Мовив Ніко.- Я чекатиму на тебе тут. 

-Гаразд. Сподіваюсь, це ненадовго.- Вона попрямувала за Вієро, але той різко зупинився, озирнувшись на Святого.

-Тож… Це кінець?- Тихо запитав Ельф.- Ми більше не зустрінемось?

-Чому мені всі задають це дурне запитання?- Прошепотів до себе Ніко і підійшов ближче до них.- Життя покаже. 

-Це значить «ні»?

-Це значить «не згадуй про мене».- Він посміхнувся.- Ти впораєшся з цим. От побачиш. 

-Я побудую тобі храм.- Вієро пройшов повз Бель, підійшовши до Святого.- І нехай всі вважають тебе вигадкою, окрім занадто віруючих людей і неговірких жреців, я точно знатиму, що ти мене почуєш. 

-Це не обов’язково.- Сказав Ніко.- Я і без храму тебе почую.- Він обійняв Ельфа, прощаючись з ним, напевно, на дуже довгий час. 

-Це було цікаво – не дати тобі померти, поки ми шукали близнюка Священної Води у Колбі.- Вієро сумно засіявся.- Враховуючи те, що я завжди вважав тебе диваком, який постійно крутиться біля Бель.

-Дякую за допомогу і за те, що ти зробив біля пелюсткового оракулу.- Промовив Святий. 

   Вієро лише мовчки кивнув і спустився з корабля до Мірабель. Ніко спостерігав за тим, як вони зникають серед людей, думаючи про те, що останнім часом він занадто часто прощається. Він не знав чому автор листа обрав саме його на роль наставника, але здогадувався, що це через його здатність розуміти смертних, бути таким, як вони і підтримувати коли їм це потрібно. А ще він не знав що чекатиме тих чотирьох далі, хоча був впевненим, що ці люди впораються з усім. Святий згадав Елеонору і Вівіана, їх життєву долю, розуміючи, що насувається дещо таке, що змінить Елемстоун назавжди. Його внутрішній голос нашіптував зухвалу казку про власний вклад у близьке майбутнє.

   Ближче до Замку Забутих Божеств і воріт, що вели до столиці, людей ставало все більше і більше. Звичайно, міста і в цілому країни, враховуючи Коронарні Ліси, не зовсім були схожі на ті, що звикли бачити люди на іншому березі ріки «Вода і камінь». Щоправда у військовому плані вони навіть перевершили Валентійців, які вкладалися здебільшого у культурний розвиток. Сотні років зробили їх не лише ворогами, а і змінили бачення світу. Це дійсно сумно визнавати, але так воно і було. 

-Я повинна повідомити Раду Міністрів про зречення від корони?- Заговорила Мірабель, коли вони зайшли на територію замку.

   Всі навколо здавалися збентеженими і ніхто навіть не подивився на них, коли ті опинилися у самому Замку Забутих Божеств. 

-Так. Їх в першу чергу.- Відповів Вієро, крокуючи знайомими коридорами.- Все задокументують і потім сповістять танкервільців.