Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

   Почувся тихий шум за дверима, який змусив Мірабель прийти до тями. Вона вийшла з ванни, розгорнувши рушник. Серце досі не могло вгамуватися, а солоні краплі обпікали губи і щоки. Бель дивилася на свої порізи по всьому тілу, не бажаючи повертатися до такого стану ніколи. Вона не хотіли жаліти себе і звинувачувати всіх довкола. Тому позбувшись зайвої води на волоссі і натягнувши нічну сорочку із довгими рукавами, яка була майже такого кольору, як її очі, вона повільно відчинила двері. Крізь вікно задував нехолодний вітер і приносив із собою дощ. Самотній ліхтарик біля ліжка заморгав, а коли Бель підійшла ближче, побачила скрипку і смичок. Вони здалися їй такими оманливими, що Мірабель подумала, що це чергові жарти її свідомості, однак перевіривши, переконалася, що інструмент ще ніколи не був таким справжнім, як зараз.  

-Це найкраще, що я сьогодні могла побачити.- Вона взяла скрипку і смичок, підійшовши до прозорих дверей. 

   Вони з легкістю відчинилися і за ними з’явився балкон, оточений залізом чудернацької форми і з якого можна було бачити верхню частину міста. Бель знала, що навряд чи їй вдасться поспати після такого, тому скрипка була єдиною надією на забуття. І це була єдина річ, яка допомагала їй переживати складні часи. Мокра плитка виблискувала від сяйва вуличних ліхтарів, а дощ лив не зупиняючись, однак це не мало ніякого значення. Тільки музика і Мірабель. Більше ніщо. Свіже повітря блукало довкола неї, допомагаючи налаштовувати інструмент. 

   Смичок торкнувся струн і мелодія полетіла всім островом Втраченого. У кожну ноту, кожен звук Бель вкладала власну душу. Як їй не вистачало цього протягом нескінченних тяжких днів. Але зараз вони були разом. Коли Мірабель грала, вона забувала про все на світі, про всі негаразди і турботи. Люди, що проходили повз будинок Лірії, підіймали очі, аби розгледіти звідки лунала чудова музика, якій підспівував сам дощ. І скажу вам по секрету, лише Вієро у сусідній кімнати зовсім нічого не чув, а бачив вже десятий сон. Терапія Мірабель могла б тривати вічність, якби не її інтуїція, яка змусила озирнутися назад. Їх з дитинства вчили завжди бути готовими, особливо на тренуваннях з мечем, які більше подобалися Розаліні, ніж Бель. Однак дещо вона все таки засвоїла.

   Святий, що стояв на порозі, обпершись на прозорі двері, спостерігав за її здивованим поглядом. Мірабель опустила скрипку, знову опиняючись у реальності.

-Вже повернувся?- Її голос прозвучав зовсім тихо. 

-Грай далі.- Мовив Ніко, не звернувши увагу на запитання.

-Ти чув кожну з композицій по сто разів.- Відповіла Бель.- Чому ти прийшов?

-Переконатися, що все гаразд. Лірія чула…- Він опустив погляд.- Ти плакала?

   Мірабель ледь не впала від такого запитання. Вона відвернулася, відчуваючи, як краплинки дощу стікають всім тілом. Її обіцянка не згадувати про це ніколи трималася на тоненькій ниточці, аби не порушитися. Серце стиснулося і лише зараз Бель зрозуміла, що це не мине ніколи. Ця правда завжди буде з нею. До кінця життя. 

-Я… Я так втомилася…- Вона дивилася на майже порожні вулички, що здавалися їй прекрасними серед дощу.- Я втомилася думати за інших, виправляти чужі помилки, співчувати, допомагати, розуміти… Таке враження, що я одна маю перейматися за весь світ.- Вона повернулася до Святого, вказуючи на напис.- Я не обирала таке життя. І я не хочу бути тим, ким маю. Бажаю бути тим, ким хочу. Але… Я розумію, що це неможливо. Тому так, я… плакала.

   Очі кольору фісташки перетворилися на пронизливі уламки світлого смарагду, які не знали що робити. Вони блукали мокрим червоним волоссям і страшенно сумним поглядом на скрипку. Святий підійшов ближче і на чорних хвилях заграло світло ліхтарів. 

-Прогуляємось?- Він майже шепотів.

-Не хочу.- Відповіла Мірабель.- Тобі краще піти.

-А що ти хочеш?- Ніко прислухався до далекого сміху.- Ти постійно кажеш, що все вирішено за тебе і удаєш з себе невинну жертву цього такого несправедливого світу, але що ж тоді ти хочеш? 

-Зникнути, хочу, щоб про мене всі забули.- Бель стиснула смичок, навіть не помітивши цього.- Хочу, щоб моя рука не палала вогнем, щоб від мене не залежала доля всіх навкруги, щоб та письменниця залишила мене у спокої. Можливо, Елеонора і Вівіан… чи як їх там? Можливо, вони чудово підходять на роль рятівників, але не я. Занадто багато я зробила, щоб робити ще. Від мене буквально нічого не лишилося. Нічого…- Смичок випав з руки.

-Неправда.- Сухо промовив Святий.

-Правда.- Вона на мить задумалась.- Залиш мене. Нікого не хочу бачити.

-І це теж.- Він, здавалося, зовсім не сприйняв її слова всерйоз.

-Ти не знаєш мене настільки добре, щоб стверджувати про це.

-Тебе – ні, але твоє серце я вивчив набагато краще, ніж ти думаєш.- Відповів Ніко.- Це твій найзапекліший ворог. Переконуй себе скільки завгодно у тому, що ти кажеш, вір у це, але його ти не зміниш. Твоє серце буде єдиною річчю, яке завжди залишатиметься собою. 

   Людський гомін досі доносився до нижньої частини міста, супроводжуючись далеким громом. Мірабель дивилася на мокру плитку під ногами, думаючи над словами Святого. «Так… Я зовсім не така».- Вона перевела погляд на нього.- «Я брешу сама собі».

-Гаразд… Та я мала право пожалітися.- Бель сумно зітхнула.- Мені набридло те, що я тільки віддаю себе, не отримуючи нічого взамін. Але це не значить, що я… Що я припиню робити це. Мені не все одно. І ніколи не було все одно на оточуючих. Напевно, я просто з’їхала з глузду. 

-Ось Бель, яку я знав.- Святий посміхнувся. 

-Ти запитував мене чого я хочу?- Мірабель наблизилася до нього, провівши пальцями по шраму.- Зникнути я не зможу. Але це зробиш ти. Щоб я точно була впевнена у тому, що зникнення – це моє єдине бажання.

-Що?- Святий торкнувся її руки на своїй щоці.- Бель… 

-Пообіцяй, що як тільки твій елемент опиниться в річці, ти більше ніколи не повернешся до мене. Ти зробив все, що було сказано в листі. Далі справа за тими, чиї імена там написали.