Шістка воронів - Лі Бардуго

Скільки разів Каз бачив його після того, як уперше мигцем помітив біля крамниці з джином? Жодного разу не майнуло впізнавання. Каз більше не був дитиною; Пекка не мав жодних підстав упізнати в його рисах обдуреного хлопчика. І це доводило Каза до божевілля щоразу, коли їхні шляхи перетиналися. Це було неправильно. Обличчя Пекки — обличчя Герцуна — не стиралося з Казової пам’яті, витесане зазубреним лезом.

Тепер Каз завагався, відчуваючи в руці невеличку вагу відмикачок, котрі комахами скрутилися в його долонях. Хіба не цього він прагнув? Побачити Пекку розтоптаним, приниженим, жалюгідним. Роллінз втратив надію, а найкращі з його посіпак повмирали на списах. Може, цього було достатньо. Може, тепер він хотів від Пекки, щоб той лише дізнався, хто він такий, що він насправді зробив. Він міг організувати власний маленький суд, винести вирок і навіть виконати його.

Годинник Старійшин почав вибивати три чверті години. Він мусить іти. Не так багато часу залишилося, щоб потрапити до підвалу. Ніна чекатиме на нього. Усі чекатимуть.

Але він потребував цього. Він боровся за це. Звичайно, Каз уявляв усе інакше, але хіба є якась різниця? Якщо Пекку Роллінза вб’є якийсь безіменний фієрданський кат, ніщо вже не матиме значення. Каз отримає чотири мільйона крюґе, а Джорді ніколи не отримає помсти.

Замки у дверях легко піддалися Казовим відмикачкам.

Пекка розплющив очі й посміхнувся. Він узагалі не спав.

— Привіт, Бреккере, — сказав Роллінз. — Прийшов помилуватися?

— Не зовсім, — відповів Каз.

Двері за ним причинилися.

Частина п’ята

Крига не пробачає

27

Джаспер

Б’Є ВОСЬМУ

«Де, у біса, вештається Каз?» Джаспер переминався з ноги на ногу біля сміттєспалювача, у вуха заповзав віддалений дзвін сирени й плутав думки. Жовтий Протокол? Червоний? Він не пам’ятав, котрий із них який. Увесь їхній план будувався довкола того, щоб ніколи не почути сирену.

Інеж закріпила мотузку на даху й кинула кінець униз, щоб інші могли вилізти. Джаспер відправив нагору разом із Матаясом і Віланом залишки мотузки, великі ножиці, котрі вдалося відшукати в пральні, і досі сируватий кривий гачок, який хлопець виготовив із залізних рейок від пральної дошки. Потім повитирав бризки дощу й вологу з підлоги в кімнаті зі сміттям і переконався, що ніде не залишилося ані клаптику мотузки й жодного сліду їхнього перебування тут. Зайнятися було нічим — лише чекати й панікувати, коли завила сирена.

Він чув, як перекрикуються люди, як гупають і тупотять угорі над стелею черевики. Будь-якої хвилини якісь вартові з гарною інтуїцією могли наважитися зазирнути до підвалу. Якщо вони упіймають його, шлях на дах стане очевидним. Він не лише спаплюжить свою справу, а й підставить усіх інших.

«Ну ж бо, Казе. Я чекаю на тебе». Усі вони чекали. Кілька хвилин тому до кімнати засапано забігла Ніна.

— Рухайся! — крикнула вона. — Чого чекаєш?

— На вас, — вигукнув у відповідь Джаспер. Але коли він запитав, де Каз, Нінине обличчя скривилося.

— Я сподівалася, що він із вами.

Вона зникла вгорі, тримаючись за мотузку, сердито буркаючи, і залишила Джаспера чекати внизу, завмерши від нерішучості. Чи схопила Каза варта? Чи б’ється він десь у в’язниці за своє життя?

«Він — Каз Бреккер». Навіть якщо вони замкнуть його, Каз утече з будь-якої камери, вибереться з будь-яких кайданів. Джаспер може залишити йому мотузку й помолитися, щоб дощ вистудив сміттєспалювач достатньо, аби її нижній кінець не загорівся. Але якщо він і далі стоятиме тут, як баран, то може втратити свій шлях до втечі, і всі вони будуть приречені. Залишалося тільки лізти.

Тієї самої миті, коли стрілець ухопився за мотузку, у відчинені двері залетів Каз. Його сорочка була поплямована кров’ю, а волосся перетворилося на дикий чагарник.

— Хутчіш, — кинув хлопець без жодних прелюдій.

Тисячі запитань штовхалися в Джасперовій голові, але він не зупинився, щоб озвучити їх. Хлопець розхитався над вугіллям і поліз угору. Згори досі легенько дріботів дощ, і стрілець відчув, як затремтіла мотузка, коли нижче за неї вхопився Каз. Джаспер кинув погляд униз і побачив, як Бреккер потягнувся, щоб зачинити за ними дверцята сміттєспалювача.

Джаспер чіплявся по черзі обома руками, підтягувався від вузла до вузла, кисті вже почали боліти, мотузка врізалася в долоні; часом там, де це було потрібно, він упирався ногами в стіни сміттєспалювача й одразу відсахувався від гарячої цегли. Як Інеж спромоглася видряпатися сюди, не маючи, за що триматися?

Високо вгорі, наче шафа, повна розлючених ринок і пателень, продовжував калатати Годинник Старійшин. Що пішло не так? Чому Каз і Ніна розділилися? І як вони збираються виплутатися із цієї ситуації?

Джаспер струсонув головою, намагаючись змигнути з вій краплі дощу; коли він випростався, м’язи в спині заклякли.

— Дякувати святим, — прохрипів стрілець, коли Матаяс і Вілан схопили його за плечі й витягли нагору, куди залишався вже якийсь метр. Він перекинувся через край комину й впав на дах, мокрий і тремтячий, як напівутоплене кошеня. — Каз на мотузці.

Хлопці вхопилися за шнур, щоб допомогти Бреккерові дістатися нагору. Джаспер не знав, наскільки допомагав Вілан, але працював він важко. Вони витягли Каза з шахти, і він перевернувся на спину, жадібно ковтаючи повітря. — Де Інеж? — вимовив, задихаючись. — Де Ніна?

— Уже на даху посольства, — відгукнувся Матаяс.

— Залиште мотузку й зберіть усе інше, — наказав Бреккер. — Рушаймо.

Матаяс і Вілан кинули мотузку зі сміттєспалювача вкритою кіптявою купою й схопили дві чисті бухти. Джаспер узяв ще одну й змусив себе звестися на ноги. Рушив слідом за Казом до бровки даху, де Інеж закріпила прив’язь, котра збігала від даху в’язниці до дахів посольського сектора внизу. Хтось навіть прилаштував імпровізовану люльку для людей, котрі не володіли даром Мари насміхатися з гравітації.

— Дяка святим, Джелові й тобі, тітко Єво, — вдячно виголосив Джаспер і ковзнув мотузкою вниз. Інші рушили слідом.

Дах посольства вигинався, можливо, щоб не затримувався сніг, але здавалося, наче прогулюєшся по згорбленій спині велетенського кита. Він був також однозначно більш… шпаруватим, ніж дах в’язниці. Тут і там виднілися щербини численних отворів — вентиляції, комини, маленькі скляні куполи, заплановані, щоб пропускати світло. Ніна та Інеж причаїлися біля підніжжя найбільшого купола — філігранного слухового віконця, з якого можна було оглянути вхідну ротонду посольства. Він не надто давав прихисток від дощу, котрий посилився, але якщо раптом якийсь із вартових на стіні відволічеться від під’їзного шляху й глипне на дахи Двору, команда Покидьків буде надійно захована від його погляду.