Шістка воронів - Лі Бардуго
«Це вже не залежить від тебе, маленька рисе, — наспівував у голові голос Цьоці Гелін. — Як довго ти зможеш триматися за повітря?»
Спека сміттєспалювача огортала її, наче щось живе, наче пустельний дракон у своєму лігві, що ховався серед льодів, чекаючи на неї. Інеж знала межі свого тіла й те, що більше не має що дати. Вона зробила погану ставку. Отак просто. Листочок міг чіплятися за свою гілку, але він уже був мертвим. Питання лише в тому, коли він упаде.
«Ворушися, Інеж». Тато навчав її дряпатися вгору, довіряти мотузці та зрештою вірити у свої власні навички, бути впевненою, що якщо вона стрибне, то обов’язково опиниться з іншого боку. Чи чекатиме він на неї там? Інеж подумала про свої ножі, заховані на борту «Феролінда» — можливо, їх передадуть якійсь іншій дівчинці, що мріє стати небезпечною. Інеж прошепотіла їхні імена: Сан-Петір, Санта-Марія, Санта-Анастасія, Сан-Владімір, Санта-Лізабета, Санта-Аліна, що стала мученицею ще до того, як їй виповнилося вісімнадцять років. «Ворушися, Інеж». Стрибнути зараз чи просто дочекатися, поки тіло здасться?
Інеж відчула вологу на щоках. Вона плаче? Тепер? Після всього, що вона зробила й що зробили з нею?
І раптом вона почула м’яке поплескування, ніжний барабанний бій, що навіть не мав ритму. Вона відчула його щоками й обличчям. Почула, як він засичав, потрапивши на вугілля внизу. Дощ.
Прохолода й прощення. Дівчина задерла голову. Звідкись долинув дзвін — годинник вибив три чверті, але її це не турбувало. Дівчина чула лише музику дощу, котрий змивав піт і кіптяву, вугільний дим Кеттердама, фарбу для обличчя зі «Звіринцю», омивав скручену джутову мотузку й допомагав затвердіти гумі на змучених стопах Інеж. Він здавався їй благословенням, хоча дівчина знала, що Каз назвав би його просто погодою.
Тепер вона мусила швидко рухатися, поки каміння не стало слизьким, а дощ не перетворився на ворога. Вона змусила свої м’язи вигнутися, пальці приготуватися до пошуку й підштовхнула себе на фут угору, потім іще, знову й знову, бурмочучи вдячні молитви своїм святим. Ось він, ритм, з якого вона вибилася раніше, ховається в промовлених упівголоса модуляціях їхніх імен.
Але, навіть дякуючи, Інеж знала, що дощику недостатньо. Їй потрібна була буря — грім, вітер, повінь. Вона мріяла, щоб шторм зруйнував кеттердамські будинки насолоди, зірвав із них дахи й позривав двері з петель. Вона мріяла, щоб шторм здійняв хвилі на морі, заволодів кожним кораблем работорговців, розколов їхні щогли й розбив на друзки корпус на берегах, котрі не пробачають. «Я хочу викликати цей шторм», — думала дівчина. І чотирьох мільйонів крюґе могло вистачити. Вистачити для її власного корабля — невеличкого, лютого й навантаженого вогнепальною зброєю. Схожого на неї. Вона полюватиме за работорговцями та їхніми покупцями. Вони навчаться боятися, і всі знатимуть її ім’я. «Серце — це стріла. Йому потрібна ціль, до якої можна неухильно рухатися». Вона чіплялася за стіну, але нарешті Інеж мала мету, за яку могла міцно триматися і яка вела її догори.
Вона не була риссю, чи павуком, чи навіть Марою. Вона була Інеж Ґхава, і майбутнє чекало на неї вгорі.
26
Каз
Каз швидко минав горішні камери, витрачаючи лише мить, щоб глипнути за ґрати. Бо Юл-Баюра тут не було. А він не мав багато часу.
Якась частина його почувалася незакріпленою без ціпка. Він був босий, у дивному одязі з блідими руками без рукавичок. Він узагалі не почувався собою. Ні, це не зовсім так. Він почувався тим Казом, яким був кілька тижнів після смерті Джорді, — дикою тваринкою, що б’ється, щоб вижити.
Бреккер помітив, що позаду в одній із камер причаївся шуанський в’язень.
— Сеш-уєг, — прошепотів Каз. Якщо чоловік і впізнав кодове слово, він цього не показав. — Юл-Баюр? — Нічого. Чоловік почав кричати на нього шуанською, і Каз швидко забрався геть, проминувши решту камер, а потім вислизнув на сходову кліть і кинувся вниз сходами так швидко, як міг. Він знав, що повівся безрозсудно, самовпевнено, але хіба не тому його називали Нечисторуким? Жодна робота не була для нього занадто ризикованою. Жодний учинок не був занадто ницим. Нечисторукий бачив, як виконували грубу роботу.
Хлопець не знав, що керувало ним. Можливо, Пекки Роллінза тут не було. Можливо, він був мертвий. Але Каз цьому не вірив.
«Я б знав, якимось чином я б знав».
— Твоя смерть належить мені, — прошепотів він.
* * *
Повернення з Баржі Женця стало для Каза новим народженням. Дитина, якою він був, померла від вогняної віспи. Гарячка випалила все добре, що було в ньому.
Виживання не було й близько таким важким, як він гадав, залишивши позаду всю благопристойність. Перше правило казало, що потрібно знайти когось меншого й слабшого й забрати те, що в нього є. Але, зважаючи на те, яким малим і слабким був Каз, завдання виявилося не найпростішим. Він тримався подалі від гавані, ближче до провулків і прямував до району, де жив Герцун. Упізнавши крамничку із солодощами, хлопчик почекав назовні, а потім підстеріг невеличкого круглощокого школяра, котрий валандався позаду своїх друзів. Каз звалив його на землю, вивернув кишені й відібрав мішечок із локричними цукерками.
— Давай мені свої штани, — наказав він.
— Вони завеликі для тебе, — зарюмсав хлопчина.
Каз ударив його. Хлопчик віддав штани. Бреккер скрутив їх і кинув у канал, а потім побіг так швидко, як дозволяли слабкі ноги. Йому не потрібні були штани; він хотів лише, щоб хлопчик трохи загаявся, перш ніж плаксиво кликати на допомогу. Каз знав, що школяр іще довго зіщулюватиметься в провулку, зважуючи сором від появи напівголим на вулиці й необхідність піти додому й розповісти, що сталося.
Бреккер перестав бігти, коли дістався до найтемнішого провулка, який можна було знайти в Бочці. Він запхав усі локричні цукерки за раз до рота, ковтаючи величезними болючими ковтками, і одразу виблював усе, що з’їв. Узяв гроші й купив гарячий буханець білого хліба. Хлопчик був босий і бруднющий. Пекар дав йому другий
