Шістка воронів - Лі Бардуго

З рота дівчини вирвався дивний, бентежний, ледь чутний звук — напівсхлипування, напівсміх. Вона вперше за кілька місяців почула своє ім’я, своє прізвище.

— Так, — нарешті спромоглася вона.

— Ти надаєш перевагу тому, щоб тебе так називали?

— Звичайно, — сказала дівчина, а потім додала: — А Каз Бреккер — твоє справжнє ім’я?

— Достатньо справжнє. Минулої ночі, коли ти наблизилася до мене, я навіть не знав, що ти поруч, поки ти не заговорила.

Інеж насупилася. Вона хотіла бути тихою — і була. Яке це має значення?

— У тебе на щиколотках дзвіночки, — додав Каз, показуючи на її костюм, — але я не чув твоїх кроків. Багряний шовк і намальовані плями на твоїх плечах, але я не бачив тебе. А я бачу все. — Дівчина здвигнула плечима, а Бреккер нахилив голову набік. — Ти вчилася танців?

— Акробатики. — Вона помовчала. — Моя родина… ми всі акробати.

— Ходите по линві?

— Так, а ще гойдаємося, жонглюємо й займаємося трюками.

— Ти працювала зі страхувальними сітками?

— Лише коли була маленькою.

— Добре. У Кеттердамі жодних сіток немає. Тобі доводилося колись вступати в бійку?

Інеж похитала головою.

— Убивала когось?

— Ні. — Очі дівчини широко розчахнулися.

— Навіть не думала про таке?

Вона помовчала, а потім склала руки на грудях.

— Думала кожнісіньку ніч.

— Гарний початок.

— Насправді я не хочу вбивати людей.

— Легко дотримуватися такої точки зору, поки інші не захочуть убити тебе. А зважаючи на наш напрям роботи, таке трапляється частенько.

— Наш напрям роботи?

— Я хочу, щоб ти приєдналася до Покидьків.

— І що я там робитиму?

— Збиратимеш інформацію. Мені потрібен павук, який залазитиме на стіни кеттердамських маєтків і організацій, щоб підслуховувати біля вікон і на покрівлях. Мені потрібен хтось, хто може бути невидимим, хто зможе стати привидом. Як гадаєш, ти впораєшся?

«Я вже привид, — подумала дівчина. — Я померла в трюмі корабля работорговців».

— Думаю, так.

— Це місто переповнене багатими добродіями й панянками. Ти вивчиш їхні звички, коли вони приходять чи йдуть, брудні штучки, якими вони займаються вночі, злочини, які вони намагаються приховати вдень, розмір їхніх черевиків, кодові комбінації сейфів, улюблену дитячу іграшку. А я використаю цю інформацію, щоб поцупити їхні грошенята.

— А що станеться, коли ти отримаєш гроші й сам станеш багатієм?

Казові уста злегка скривилися у відповідь:

— Тоді ти зможеш вкрасти й мої таємниці.

— Тому ви купили мене?

Жартівливість зникла з Бреккерового обличчя.

— Пер Гаскель не купив тебе. Він викупив твою угоду. Отже, ти винна йому гроші. Багато грошей. Але ось справжній контракт. Дивись, — сказав Нечисторукий, витягаючи документ Гелін із кишені пальта. — Я хочу, щоб ти дещо побачила.

— Я не читаю керчинською.

— Не має значення. Бачиш ці цифри? Гелін стверджує, що ти винна їй ці гроші за транспорт із Равки; це ти заробила, працюючи на неї. А оце ти їй досі маєш повернути.

— Але… але це неможливо. Тепер ця сума більша за ту, котра була від самого початку.

— Усе правильно. Вона вираховувала платню за твою кімнату, харчування, перукаря.

— Вона купила мене, — промовила Інеж; у неї всередині мимоволі зростав гнів. — Я не могла навіть прочитати те, що підписувала.

— Рабство заборонене в Керчі, а двосторонні угоди — ні. Я знаю, що цей папірчик — фальшивка, і будь-який мислячий суддя теж це побачить. На жаль, більшість мислячих суддів давно в Гелін у кулаку. Пер Гаскель пропонує тобі заробітну платню — не більше й не менше. Твою угоду напишуть равканською. Ти сплачуватимеш йому деяку суму, але не таку, щоб збанкрутіти. Поки ти справно платитимеш йому відсоток, зможеш приходити і йти, коли забажаєш.

Інеж похитала головою: жодна з цих пропозицій не здавалася можливою.

— Дозволь мені бути відвертим із тобою. Якщо ти втечеш, не розрахувавшись за угоду, Гаскель відправить по тебе людей, поряд із якими Цьоця Гелін здаватиметься маразматичною бабусею. І я не спинятиму його. Заради цієї маленької угоди я поставив на карту свою голову, і ця позиція мені не дуже подобається.

— Якщо все це правда, — відповіла дівчина, — то я маю право сказати «ні».

— Звичайно. Але лише сліпий не побачить, що ти небезпечна, — відізвався Бреккер. — Я б не хотів, щоб ти була небезпечною для мене.

Небезпечна. Вона хотіла ухопитися за це слово. Інеж свято вірила, що цей хлопець недоумкуватий або сам безнадійно введений в оману, але слово їй подобалося, і, якщо вона не помилялася, Каз пропонував їй покинути цей будинок уже сьогодні вночі.

— Це не… це не шахрайство, чи не так? — Запитання прозвучало тихіше, аніж їй хотілося.

Темна тінь лягла на Казове обличчя.

— Якби це було шахрайство, я обіцяв би тобі, що ти будеш у безпеці. Пропонував би тобі щасливе життя. Не знаю, чи воно взагалі можливе в Бочці, але зі мною тобі точно його не бачити.

З якихось причин ці слова заспокоїли її. Краще знати жахливу правду, ніж солоденьку брехню.

— Добре, — відповіла Інеж. — 3 чого почнемо?

— Почнемо з того, що виберемося звідси й знайдемо тобі порядний одяг. І до речі, Інеж, — сказав Бреккер і повів її геть із салону, — ніколи більше не підкрадайся до мене.

* * *

Правда полягала в тому, що відтоді Інеж безліч разів пробувала підкрастися до нього, але жодного разу їй це не вдалося. Здавалося, що, одного разу побачивши її, Каз навчився помічати дівчину завжди.

Вона довірилася Бреккерові тієї ночі. Стала тією небезпечною дівчиною, котра, як він відчув, завжди ховалася всередині. Але помилкою було продовжувати вірити Казові чи брати на віру легенду, яку він вибудував навколо себе. Цей міф завів її сюди, у задушливу спеку, змусив балансувати між життям і смертю, наче листочок, що з останніх сил чіпляється восени за гілку. Врешті-решт Каз Бреккер був просто хлопчиком, а вона дозволила йому втягнути себе в таку халепу.

Інеж навіть не звинувачувала його. Вона сама дозволила собі потрапити в цю ситуацію, бо не знала, куди хоче рухатися далі. Серце — це стріла. Чотири мільйони крюґе, свобода, шанс на повернення додому. Вона сказала б, що прагнула саме цього. Але глибоко всередині не могла змиритися з думкою про вороття до батьків. Чи зможе вона розповісти мамі й татові правду? Чи зрозуміють вони, що вона робила все задля того, щоб вижити, не лише у «Звіринці», а й щодня після нього. Чи зможе вона покласти голову мамі на коліна й чи пробачить та їй? Що вони бачитимуть, коли дивитимуться на неї?

«Лізь, Інеж». Але де було те, куди варто рухатися? Яке життя чекає на