Шістка воронів - Лі Бардуго

Відчувши себе трохи сильнішим і не таким сором’язливим, Каз попрямував до Східної Клепки. Знайшов найсумнівніший барліг, де грали в азартні ігри, на якому не було навіть вивіски, а біля дверей тупцяв лише один зазивайло.

— Мені потрібна робота, — кинув, підійшовши до дверей.

— Не маю що тобі запропонувати, синку.

— Я розуміюся на числах.

Чоловік засміявся.

— Можеш чистити нічні горщики?

— Так.

— Погано. Ми вже маємо хлопчика, який їх чистить.

Каз чекав цілу ніч, перш ніж побачив, як хлопчина приблизно його віку виходить із будинку. Він ішов за ним два квартали, а потім ударив по голові каменюкою. Сів хлопчикові на ноги й зняв його черевики, а потім порізав йому підошви стоп уламком розбитої пляшки. Хлопчик вилікується, але навряд чи швидко повернеться до роботи. Торкаючись голої плоті його щиколоток, Каз раптом сповнився огиди. Він досі бачив білі тіла на Баржі Женця, відчував під руками смердючу роздуту шкіру Джорді.

Наступного вечора він повернувся до барлогу.

— Мені потрібна робота, — сказав Бреккер. І отримав її.

Відтоді він працював, і накопичував, і заощаджував. Він ішов слідом за професійними злодіями Бочки й учився, як чистити кишені і як перерізати ручки дамських сумочок. Він потрапив до в’язниці вперше, а незабаром удруге. Швидко заробив репутацію людини, котра береться за будь-яку роботу, яку потрібно зробити, а потім причепилося й прізвисько — Нечисторукий. У бійках він не мав навичок, але стояв непохитно.

— У тебе немає майстерності, — сказав йому якось картяр у «Срібній підв’язці», — немає техніки.

— Звичайно, є, — заперечив Каз. — Я практикую бойове мистецтво «натягни йому сорочку на голову й копай, поки кров не піде».

Він досі залишався Казом, як і завжди, але вкрав собі прізвище Бреккер з уламка якоїсь машинерії, котру побачив у порту. Своїм справжнім прізвищем Рітвельд він знехтував, відтяв, наче кінцівку з гангреною. Це було сільське прізвище, його останній зв’язок із Джорді, батьком і хлопчиком, яким він був. Проте Каз не хотів, аби Якоб Герцун зауважив, коли він прийде.

Він дізнався, що махінація, яку Герцун провернув із ним і Джорді, була звичною справою. Кав’ярня й будинок на Зельверстрат були лише театральними декораціями, які використовували, щоб стригти, як баранчиків, сільських дурнів. Філіп із його механічними песиками був приманкою, яку використали, щоб утягнути Джорді в справу; Марґіт, Саскія й службовці на Біржі — усе це були підставні особи в шахрайстві. Навіть один із працівників банку був у справі — передавав інформацію про клієнтів Герцуну й підказував йому, хто з новачків із села відкрив собі рахунок. Герцун, мабуть, дурив кількох простаків одночасно. Невеличких статків Джорді не було достатньо, щоб виправдати такі витрати.

Але найжорстокішим відкриттям став Казів талант у картах. Він навіть міг би зробити їх із Джорді багатіями. Коли він дізнавався про нову гру, за кілька годин ставав справжнім мастаком у ній, і його неможливо було обіграти. Він пам’ятав усі роздачі, котрі грали, кожну зроблену ставку. Міг відстежувати роздачу аж до п’яти колод. А якщо йому не вдавалося щось пригадати, Каз виплутувався із ситуації шахрайством. Він ніколи не губив своєї любові до спритності рук і міг би отримати ступінь із ховання в долоні монеток, карт, кубиків, гаманців і годинників. Гарний чарівник не надто відрізняється від порядного злодія. Незабаром йому заборонили сідати за стіл у кожній азартній залі Східної Клепки.

Куди б він не йшов, у кожному шинку, нічліжці, борделі й сквоті Каз питав про Якоба Герцуна, але, якщо хтось і знав це ім’я, то не зізнавався.

Одного дня Бреккер перетинав міст через Східну Клепку й побачив чоловіка з червоними щоками й пучкуватими бачками, котрий заходив до крамниці з джином. Він більше не вбирався в статечний чорний колір купців, натомість був одягнений у кричущі смугасті штани й темно-бордову камізельку з орнаментом з індійських огірків. Оксамитове пальто мало пляшково-зелений відтінок.

Каз проштовхався крізь натовп. Думки гули, серце гупало, він не знав, що має робити, але біля дверей крамниці його зупинив, простягнувши одну м’ясисту руку, викидайло в котелку.

— Зачинено.

— Я бачу, що відчинено. — Власний голос здався Казові дивним — пронизливим, незнайомим.

— Тобі краще зачекати.

— Я мушу побачити Якоба Герцуна.

— Кого?

Казові здавалося, що він ладен вистрибнути з власної шкіри. Хлопчик показав крізь вікно.

— Якоба клятого Герцуна. Я хочу поговорити з ним.

Викидайло кинув на нього такий погляд, наче Каз був божевільним.

— Зберися з думками, хлопче, — сказав він. — Це ніякий не Герцун. Це Пекка Роллінз. І якщо хочеш мати успіх у Бочці, краще запам’ятай його ім’я.

Каз знав ім’я Пекки Роллінза. Кожен знав. Він просто ніколи його не бачив.

Тієї миті Роллінз повернувся до вікна. Каз чекав на визнання — на самовдоволену чи глумливу посмішку, на спалах упізнавання. Але погляд Роллінза пройшов просто крізь нього. Черговий простак. Черговий роззява. Чому він мав його пам’ятати?

Каза намагалися переманити всі банди, котрим подобалося, як він працює своїми кулаками й картами. Він завжди відмовляв. Бреккер прийшов до Бочки, щоб знайти Герцуна й покарати його, а не для того, щоб приєднуватися до якоїсь тимчасової родини. Але усвідомлення того, що його справжньою метою був Пекка Роллінз, змінило все. Тієї ночі він не міг заснути, лежав на підлозі сквоту, у якому відсиджувався, і думав про те, чого хоче чи що було б справедливим стосовно Джорді. Пекка Роллінз забрав у Каза все. Якщо Бреккер мав намір учинити з Роллінзом те саме, він мусив стати рівним йому, а потім кращим за нього, і він не міг впоратися із цим самотужки. Йому потрібна була банда, і не просто банда, а та, яка потребувала його. Наступного дня він пішов до Рейки й поцікавився в Пера Гаскеля, чи не потрібен йому ще один солдат. Уже тоді він знав, що, хоч і почав пішаком, Покидьки перетворяться на його армію.

* * *

Чи всі ці кроки привели його сьогодні сюди? У ці темні коридори? Це була не та помста, про яку Каз мріяв.

Ряди камер тягнулися далі й далі — безкінечні, неможливі. Йому не вдасться знайти Роллінза вчасно. Але це було неможливим лише до моменту, коли перестало бути таким, до миті, коли Каз побачив кремезну статуру, червоне обличчя крізь ґрати в залізних дверях. Це було неможливо лише до тієї миті, поки він не опинився перед камерою Пекки Роллінза.

Чоловік спав на боку. Хтось добряче відлупцював його. Каз спостерігав, як здіймаються й