Гра престолів - Джордж Мартін
Семвел Тарлі кивнув.
— А мене… якщо хочеш, зви мене Сем. Мене так і матінка звали.
— Якщо хочеш, клич його Сніг-воєвода, — устряг Пип. — А як його кликала матінка, тобі краще не знати.
— Оцих двох кличуть Греном та Пипаром, — вказав Джон на приятелів.
— Диви, не сплутай. Грен бридкіший, — додав Пип.
Грен скривився.
— Отакої! Ти бридкіший за мене. Я хоч кажанячих вух не маю.
— Щиро дякую вам усім, — урочисто вимовив товстун.
— Чого ти не встав, щоб битися? — запитав Грен.
— Та я хотів, справді, от тільки… не зміг. Я не хотів, щоб він мене знову бив.
Він втупився у землю.
— Я… на жаль, я боягуз. Мій вельможний батько завжди так казали.
Грена, здавалося, грім побив. Навіть Пип не знайшовся, що сказати, а з Пипом ще такого не траплялося. Хіба чоловік з власної волі може обізвати себе боягузом?
Семвел Тарлі, мабуть, прочитав їхні думки на обличчях. Він зиркнув Джонові в очі і швидко відвів погляд, неначе злякана тварина.
— Я… вибачте мені, — похнюпився він. — Я не хотів… отаким вирости.
Він важко почалапав до зброярні. Джон покликав услід:
— Та тебе ж поранили. Завтра битимешся краще.
Сем зиркнув похмуро назад через плече.
— Та ні, — відповів він, змигуючи сльози, що набігали на очі. — Я завжди отак б’юся.
Коли він пішов, Гренові скривило мармизу.
— Нікому боягузи не до вподоби, — буркнув він. — Не треба нам було за нього ставати. Тепер на нас скажуть, що й ми боягузи.
— Ти надто дурний, щоб чогось боятися, — докинув Пип.
— От і ні, — заперечив Грен.
— Дурний, ще й який. Якби на тебе у лісі ведмідь набрів, ти б здуру і не тікав.
— Тікав би! — наполягав Грен. — Тікав би швидше за тебе.
Раптом він замовк, побачивши, як шкіриться Пип, і зрозумів, чого наплів. Його дебела шия зачервонілася. Джон полишив їх та рушив до зброярні повісити на стінку меча і познімати побиті обладунки.
Життя у замку Чорному йшло своїм ладом: вранці навчалися бою у дворі, по обіді працювали. Чорні брати ставили новачків до найрізноманітнішої праці, щоб дізнатися, до чого вони мають найліпший хист. Найбільше Джон уподобав ті нечасті пообідні години, коли його висилали разом з Привидом по дичину для воєводиного столу. Та на кожен день полювання припадав тузінь днів у зброярні Донала Нойє, де він крутив гострило, поки однорукий коваль нагострював сокири, або ж качав міха, щоб Нойє викував нового меча. Бувало також, що він бігав зі звістками, стояв на варті, вигрібав гній зі стаєнь, чіпляв пір’я до стріл, допомагав маестрові Аемону з круками чи Бовенові Маршу з обліком запасів у коморах.
Того полудня вартмайстер надіслав його до підйомної кліті з чотирма діжками свіжоколотого каменю — розкидати його заледенілими доріжками нагорі Стіни. То була самотня й нудотна праця, навіть у супроводі Привида. Але Джон не комизився. Ясного дня згори Стіни можна було побачити половину світу, а повітря там завжди було холодне і підбадьорливе. Нагорі він міг подумати.
Раптом він зрозумів, що думає про Семвела Тарлі… і на подив, про Тиріона Ланістера. Цікаво, що Тиріон сказав би про товстуна. «Більшість людей радше заперечуватимуть важку правду, ніж визнають її» — казав йому карлик, шкірячи зуби. На світі жило повно боягузів, які прикидалися хвацькими зухами; визнати ж власне боягузтво так, як Семвел Тарлі — то вимагало своєрідної мужності.
З-за побитого плеча робота просувалася повільно. Тільки надвечір Джон закінчив розкидати камінь. Він затримався нагорі подивитися на захід сонця, що забарвлював небо кров’ю. Нарешті, як сутінки вже насувалися на північ, Джон вкотив порожні діжки у кліть і дав знати коловоротникам, щоб його спускали.
Вечеря вже майже скінчилася, коли вони з Привидом зайшли до трапезної. Купка чорних братчиків кидала кості коло вогню за кухлем гарячого вина. Його друзі повсідалися на лаві, наближчій до західної стіни, і реготали з якоїсь оповідки Пипа. Малий вухань вродився у ватазі мартоплясів і був справним брехуном на сто різних голосів. Свої побрехеньки він не розповідав, а переживав, граючи в них за всіх дійових осіб: зараз короля, а за хвилину — свинаря. Перекидаючись на служницю з шинку або красну діву-королівну, він голосив тонко й пискляво, аж друзі заливалися безпорадними слізьми сміху; коли ж зображував євнухів, то в нього незмінно й достеменно виходив пан Алісер Терен. Джон плекав до Пипових вибриків не меншу любов, аніж інші хлопці… та все ж цього вечора відвернувся і пішов до кінця лави, де якнайдалі від них сидів самотній Семвел Тарлі.
Він закінчував останній шматочок пирога зі свининою, якого кухарі подали на вечерю, коли Джон всівся навпроти через стіл. Товстунові очі розширилися, коли він побачив Привида.
— Це в тебе вовк?!
— Лютововк, — відказав Джон. — Його звуть Привид. Лютововк є знаком дому мого батька.
— А мого — крокуючий мисливець, — мовив Семвел Тарлі.
— Ти полюбляєш полювати?
Товстун здригнувся.
— Ненавиджу.
Здавалося, він зараз пустить сльозу.
— Що таке цього разу? — запитав Джон. — Чого ти завжди такий наполоханий?
Сем подивився на недогризок пирога і мляво похитав головою, злякано змовчавши. Тим часом трапезною загримів регіт. Джон почув, як Пип щось пищить тоненьким голосочком. Він рвучко підвівся.
— Ну ж бо вийдімо звідси.
Кругле опасисте обличчя піднялося до нього з підозріливим виразом.
— Чого? Що ми робитимемо назовні?
— Побалакаємо, — відповів Джон. — Ти колись бачив Стіну?
— Я товстий, а не сліпий, — відказав Семвел Тарлі. — Ясна річ, бачив. Вона у сто сажнів заввишки.
Усе ж він підвівся, загорнувся у підбиту хутром опанчу та пішов за Джоном геть із трапезної — все ще сторожкий, неначе підозрював, що в ночі на нього чекає якийсь жорстокий жарт. Привид чалапав поруч.
— Я й не гадав, що тут буде отак, — зізнався Сем, поки вони йшли, паруючи з рота у холодному повітрі. Приноровлюючись до кроку Джона, він уже засапався. — Усі будівлі обвалюються, а ще тут так… так…
— Холодно?
Ввечері приморозило, і Джон чув хрумтіння сірої трави під чоботями.
Сем тоскно кивнув.
— Ненавиджу холод, — мовив він. — Минулої ночі я раптом прокинувся у темряві. Вогонь згас, і я подумав, що до ранку змерзну на
