Лазарус - Світлана Тараторіна
Одну зі зміїних голів обплела ногами гола золота богиня. Безсоромно посміхалася і махала рукою. З пащі другої звисала тонка дівоча постать з білими, наче лебедині шиї, руками. Василина самими очима благала про допомогу. Але третя голова не давала зрушити з місця, заворожувала, випивала сили, змушувала не відводити погляду. Замість зміїної пащі мала обличчя батька. Голова розвернулася пошрамованою щокою. З останніх сил Тюрин розірвав собі груди, видер ребро і пішов на Змія.
III
— Шефе, Олександре Петровичу, прокиньтеся! Чуєте, вставайте! — гарчав Топчій. У Тюрина розколювалася голова, повернувся тупий біль у грудях. Уламки ребра ніби роздирали нутрощі. Відживлений засунув руку під кітель у надії зупинити кров, але не знайшов ні рани, ні додаткових швів. Бік залишався неушкодженим — холодним і свинцево-синім. З полегшенням Тюрин видихнув і тільки тоді роззирнувся.
— Де я? Бісів сон. Думав поговорити з батьком, натомість побачив якусь маячню. Ніби попередження — що станеться, якщо відімкнути Змія. Жахливий сон, Парфентію Кіндратовичу, нікому не побажаю.
Кімнатка була лише кілька кроків завширшки. Міцні залізні двері та ґрати на маленькому вікні. На вогкій підлозі — солом’яний матрац, у кутку — вигрібна яма, в якій догори черевом плавав здохлий щур. Вовкулака пильно вдивлявся в обличчя шефа, ніби чогось чекав.
— Де я? — розгублено повторив Олександр Петрович.
— Ясно де. У холодній Лук’янівської частини. Добре, що тут мій кум нюхачем. А то б ще кілька днів кисли ні за цапову душу. Хоча...— околодочний знову підозріло примружив очі.— Документів-то при вас не було. Ще й труп. Знову ж таки, крівця убитого на вас.
Тюрин з подивом поглянув на одяг. Зимова шинель кудись поділася. А кітель укривали бурі плями.
— Парфентію Кіндратовичу, ви можете путньо розказати, що сталося? Я заснув у Кирилівській лікарні. Це останнє, що пам’ятаю. Ви сумніваєтеся?
— Ясно що вірю,— сконфузився Топчій.— Тільки ж тут таке завертілося, що і дідько б не вигадав. Вас чорносотенці знайшли. Ті, що Кирилівську охороняють. Божевільний вовкулака заходився горло дерти, та так сильно, що двоголовці про кощів подумали, от і набігли. А там ви, а поруч — домовик на шмаття подертий. Ви у крівці й без тями. А годованець частинами валяється. Голова у відрі, руки-ноги по всій кімнаті. Чисто тобі жах. Вже й не знаю, чого ті бузувіри вас сюди притягли, а не зразу в яму. Певно, що найближчий відділок? Ми-бо вас від третього дня шукали. Акурат як панна Айвс зникла. А тут мій кумась каже, синій-то ваш у нас під замком,— Парфентій осікся і злякано поглянув на шефа.
— Який сьогодні день? — Тюрин досі тер скроні.
— Так Ганни. 9 грудня[4],— з полегшенням проказав Топчій.
«Відтоді як я зайшов до Кирилівської лікарні, минуло три дні. Сухе варення так довго не діє. Видно, двоголовці ще чимось накачали»,— подумав Тюрин, і раптом мозок вибухнув від нової болючої думки.
— Як зникла?
— Та я вже думав, що з вами,— закашлявся вовкулака.— А тепер ясно, що не з вами.
— Треба йти. Виведете?
Вовкулака злякано заморгав довгими рудими віями, глянув на ґрати, але сперечатися не став. У цю мить шефа мало що зупинило б. Куди там стінам чи вовкулаці!
— Агов, служиві! Випускай правдиву душу, допит скінчено,— прокричав у двері й зайняв вигідну позицію. Тюрин зауважив, як околодочний дістав з нагрудної кишені фляжку і зробив кілька швидких ковтків. Вовкулін, або миттєва рідина для перетворення, була заборонена, але Топчію таки вдалося розжитися.
Засув з того боку дверей з рипінням упав. Тюрин рвучко затягнув досередини вартового. Ним виявився голомозий злидень. Олександр Петрович ухопив бідолаху рукою за обличчя, щоб той не зміг закричати, витяг ключа і кинув на матрац.
— Тихо будь! — проказав до нього вовкулака.— Справа державної ваги.
Від погляду Тюрина злидень запхав пальці до рота, забився у куток і почав гризти нігті.
Камера виходила у вузький коридор. Зліва чорнів глухий кут, а з протилежного боку наближався чорношинелець у супроводі городового. Тримав напоготові револьвер, але стрелити не встиг. Олександр Петрович як таран кинувся на супротивників. Не зупиняючись, повалив двоголовця, аж у того хруснула шия, вибив зброю у другого і помчав далі. Топчій здивовано охнув і припустив слідом.
У коридор, крім холодної, виходили кабінети. Відживлений рухався так швидко, що не побачив, як за спиною відчинилися двері. Хтось просунув голову і нарвався на Парфентія. Вовкулін почав діяти. Зарослою рукою з довгими кривими кігтями околодочний заштовхнув невдаху до кімнати і видер ручку. Ще один чорносотенець причаївся у приймальні. Пролунав постріл, але Олександр Петрович тільки здригнувся. В один стрибок наскочив на ворога, викрутив руку і його зброєю поцілив нападнику в живіт. На порозі показався ошелешений помічник городового. Тюрин уже готувався і йому скрутити в’язи, але Парфентій вчасно зупинив. Кум вовкулаки по-змовницькому притулив пальця до губ і махнув головою у бік виходу.
Поліційна частина рогом виходила на Лук’янівську площу. Попри загрозу кощів, ринок Шурум-Бурум перетворився на різдвяний ярмарок. Серце Татарки билося тут.
Колись шістдесят сімей, що рахували свій рід від половців, заснували околодок і досі трималися давніх звичаїв. Відкрито молилися Тенгре, вживали непридатну для людей масну і пряну їжу. На галасливому Шурум-Бурумі, під носом у поліції, можна було збути крадене, роздягти випадкового дурника чи подивитися на знаменитих крилатих коней. Базар тримав Піцен-ага — татарський лісовий дух, з повним ящірок волоссям і діркою під пахвою. Його білогриві тулпари славилися на всю Імперію.
Проноза Топчій за кілька хвилин обміняв закривавлений кітель на потертий піджак і кашкет зі зламаним козирком. У комічному вбранні Тюрин став схожим на сезонного вантажника з порту.
— А бодай тобі ковінька під ребра! Синю шкіру нічим не сховати,— сердився Топчій. Але вже за мить це стало неважливо. Різномасте море людей і нечисті заколихалося. Пролунав відчайдушний крик і свист людоптаха. Спершу втікачі подумали про появу переслідувачів. Хтось штурхонув продавця варенухи, чан з парним молоком тулпара перекинувся й обварив злиднів, що гралися у кості неподалік. Ті заверещали від
