Лазарус - Світлана Тараторіна

— Водяники чатуватимуть опори, доки не отримують від мене зворотного наказу. Якщо армія не прийде, міст упаде. Якщо я зникну і не зможу з ними зв’язатися, міст упаде. Я даю вам шанс не тільки забезпечити безперебійну доставку сухого варення до столиці, а й урятувати Київ від кощів. Безпрограшна угода.

— Ад’ютанте! Я вимагаю негайно наряд до мене в кабінет! — закричав Вишиєвський.— Ви арештовані, Олександре Петровичу, за державну зраду і змову...

— Олексію Митрофановичу,— до кімнати забіг схвильований молодик, що доти забирав підписані папери.— Щойно повідомили. Склади Балабуха підірвали!

— Всі? — остовпів Вишиєвський.

— Горять усі. Але поки що немає відомостей, скільки втрачено...

— Арештувати!

Тюрин підвівся і кровожерно посміхнувся до ад’ютанта. Чиновник з особливих доручень при генерал-губернаторі не наважувався діяти самостійно. Про силу синьопикого поліціянта вже ходили легенди.

— Олексію Митрофановичу, у Києві ще десять складів інших постачальників. Ви ж хочете знати, яким ще загрожує небезпека?

Вишиєвський закрутив оком. Олександр Петрович просто бачив, як мученицьки той обирає, що робити.

— Вийдіть! Так, ви!

Ад’ютант сховав здивовані очі й позадкував у двері.

— Навіщо вам армія?

— Це вже інша справа,— посміхнувся Тюрин і приготувався розповідати свій план.

*

Місто засипало снігом. В інший час діти всіх видів уже бавилися б у крижані фортеці. Різдвяні ярмарки гриміли б до ранку, а святкова ілюмінація була б видна навіть з лівого берега Дніпра.

Але тепер ліхтарі горіли лише в центрі. Навіть у помешканнях воліли менше світити. Відчувався брак гасу і дров. Містяни щільно запинали фіранки, дехто забивав вікна. У Будинку зі зміями на Житомирській було темно. Тюрин не знав, куди подівся Тропінкін, але сподівався, що вибрався з міста до остаточного карантину.

Стрітенська церква видавалася покинутою. Молодий місяць вийшов з-за хмар і освітив ідеально-білу поверхню перед входом. Тюрин штовхнув двері та про всяк випадок витягнув вогнебій.

Усередині пахло сирістю і запустінням. Від кроків пішла луна. Тюрин дослухався. У церкві було порожньо. Він запалив гасницю, що приніс із собою, й освітив приміщення. Іконостас зняли. Уламки досі валялися попід стінами. Вівтарна частина вже не здавалася загрозливою. На колись золотій стіні хтось вугіллям вивів знак Апі.

— Я прийшов,— проказав Тюрин.— Я зроблю те, що ти хочеш. Я виконаю угоду, але мені потрібна твоя допомога.

Тюрину здалося, що тіні у кутках загусли, але ніхто не відгукнувся.

— Змієнога потворо, ти хочеш відімкнути сина чи ні? Ось я — вмістилище його серця,— Олександр Петрович, наче на хресті, розвів руки.— Чого ти чекаєш?

І знову йому відповіла лише слабка луна.

— Тьху! — Тюрин повернув вогнебій до кишені та прикрутив гасницю. В останню мить йому здалося, що у вівтарній частині щось поворухнулося. Він обернувся, але так нічого і не побачив.

*

— І як там старенька Апі?

Перед Стрітенською зі зброєю у руках стояв Вальдемар Голубєв. За його спиною маячіли Огірок з Адамчиком.— Ви вже отримали всі ключі, милий мій? Годинник цокає, панна Айвс на вас чекає.

— Де ти її тримаєш? — Тюрин не став виймати руки з кишень. Він стояв на сходах і був на кілька голів вищий за двоголовців.

— Там, де вам не дістати, будьте певні. Без ключів.

— І що далі?

— А далі буде так, як ми домовлялися. Я зніму всю охорону з Кирилівських пагорбів. Ба більше, мої дружинники вийдуть палити кощів. Вам буде потрібно лише дістатися входу в церкву. За вами до підземелля зайду я. А там — як карта ляже,— Вальдемар божевільно посміхнувся.

— Ви впевнені, що зможете його вбити?

Вітер проніс по площі снігові змійки. Починалася заметіль.

— Будьте певні. Ребро Ольга вже в мені,— Голубєв поплескав себе по боці. Тюрин не став уточняти, що саме має на увазі Вальдемар.— Я відчуваю його силу. А ви?

У Тюрина стислося в грудях. Він силкувався не зрадити цього. Єдине, на що він міг покладатися, це що Голубєв не помиляється і йому таки вдасться вбити Змія до того, як той утопить світ у крові.

— Тримайте, тато просив вам побажати успіху. У вашому випадку смерть — це вже великий життєвий успіх,— Голубєв простягнув згорток. Ще не взявши його до рук, Тюрин знав, що це скринька з народом букв.

— Василина і всі, хто прийде зі мною, мають піти звідти живими і неушкодженими.

Голубєв неохоче кивнув, випростав руку, ніби вітаючи сонце, і театрально промовив:

— Новий Віщий Ольг присягається. Звісно, якщо вони самі захочуть...— І вже серйозніше, крізь зуби додав: — Обіцяю. Тюрин забрав скриньку.

V

— Бісового доктора, бодай йому повилазило, ніде немає,— Топчій по-собачому струсив сніг з башлика.— Аж на Трухашку перся. Добре, що водяники оборону тримають. А то вже був би не Парфентій Кіндратович, а кощ-сарака, гола ера...— вовкулака вчасно зупинився і стишено запитав у Перетца,— як він?

— Як бачите, дорогенький,— зітхнув учений.— Два дні нікуди не виходить. Сидить над мапою, щось креслить, планує. Серце кров’ю обливається. Пробачте, але не могли б ви переставити? — Перетц указав на пакунок, який Топчій безцеремонно бухнув на завалений паперами стіл.

— Ясно що,— схопився вовкулака, підняв пакет і з насолодою втягнув повітря. Запахло шинкою, квашениною і солоним оселедцем.— Ви би бачили чергу,— голосно проказав, так щоб було чутно у кінці кімнати,— з версту, від бакалії Єлисеєвих аж до Думи. Але в мене там брат у перших прикажчиком. Як почув, що то для вас, Олександре Петровичу, всіх відьом розігнав. Та вони, направду, і самі з повагою голови посхиляли. Не знаю, хто ті плітки розпускає, але вже вся київська нечисть знає, що ви ладнаєтеся Змія пустити.

Попри зауваження професора, Топчій таки почав викладати на стіл припаси. До запахів, що за кілька день безвилазного сидіння людини і напівмерця накопичилися у камері зберігання експонатів, додалися аромати дешевого шинку. Останніми вовкулака витягнув загорнутий у папір шмат сирого м’яса і штоф хмелівки, які дбайливо відніс відживленому.

Топчій мав рацію. Чутки розповзалися, як кощі. На кожному перехресті гуділи як не про навалу і майбутню війну, так про те, що синьопикий поліціянт збирається пробудити Змія. Мавки, польовички, відьми й русалки почали залишати на сходах до міського музею кошики з подарунками відживленому. Хліб, булки, різдвяні ковбаси й інші делікатеси, яких зараз так потребував Київ. Тюрин просив припинити, лякав буцегарнею,