Лазарус - Світлана Тараторіна

— Кощі! — нарешті вибухнув повний відчаю вереск. На мить усі застигли у німому заціпенінні. Чорт зупинив глиняного помічника і навіть допоміг рудому підвестися з багнюки. Тюрин побачив, як мертвяки, наче шашіль, почали вгризатися у натовп із заходу. Площу заповнило гидке дзуміння хрущів.

Шурум-бурум оточували з різних кінців. Лавина кощів котилася водночас із Поштової дороги і з Великої Дорогожицької, а це означало, що західні околиці міста спустошені. Нападало не менше тисячі тупих немертвих. І це був перший настільки масовий напад від початку навали.

З поліційної частини, просто з вікна, хтось кинув вогонь фенікса. Це розчистило ділянку, але зовсім ненадовго: вже за мить хвиля оскаженілих тіл поглинула частину юрми. Нарешті зі сходу, з боку Львівської площі, долинув свист козаків. За ними висунулася піхота з Новопечерської фортеці. Перший ряд тримав напоготові ручні вогнемети. Тюрин роздивився кілька підвід з кулеметами. Солдати розступилися, щоб дати дорогу великому вогнемету. Пролунали перші вибухи. Як з пащі дракона, з великого вогнемета полився фенікс. Крик, тріскотіння залпів, чад від вогню заповнили Шурум-Бурум. Кілька прилеглих будинків запалало.

Люди і нечисть тікали сусідніми вулицями. Тюрин устиг побачити, як військові нещадно поливали натовп, не надто переймаючись, скільки там кощів. Дісталося і людям, що вже казати про нечисть. Топчій тягнув на вихід, відживлений устиг помітити, що прибулі кощі разом з новоперетвореними єдиною хвилею подалися на північ, у бік Кирилівських пагорбів. Люди і нечисть, кому вдалося уникнути голодних зубів, відступали на південь, у надії на рятівний центр міста.

Відживлений і вовкулака, як і багато хто, зупинилися перепочити біля стін Покровського монастиря. Черниці виносили чай, оглядали рани. Гарно одягнений чортик у пенсне довго сварився, щоб не показувати руку. Нічниця-жалібниця стиха вмовляла. Чорні пасма суцільним запиналом затуляли лице, але відживлений відчував її страх. Дружинники швидко зрозуміли причину неспокою і забрали невдаху. І хоча Олександр Петрович знав, що не існує ліків від укусу кощів, а чорт приречений, його серце здригнулося від залпу феніксової гвинтівки за рогом.

Топчій на мить зняв картуза і потягнув сищика далі. Зустріч з владою не входила у їхні плани. Тюрин був офіційно звинувачений у вбивстві домовика з Кирилівки.

Відхекалися «У кривого чорта» на Кудрявській. У сумнівному закладі не було де яблуку впасти. Пахло, як у загоні для тварин, а крім того, пивом, болотом і сотнею інших запахів нечисті. Вздовж стін були облаштовані так звані кабінети, обклеєні шпалерами з рожевими квіточками. У спокійний час затулялися лляними фіранками, але тепер усі прагнули бачити одне одного. Гомін стояв, як у Ноєвому ковчезі: тут тобі ділилися новинами, заливали горе чи святкували вдале визволення, а хтось, здавалося, й зовсім не переймався через кощів.

Топчій плюхнувся за стіл до студента, що вже застромив руку до пазухи розпашілої відьми. Той злякано глипнув і поспішив звільнити місце. Прибіг чорт, брудною ганчіркою розмазав лій і крихти й обережно, наче свічку, поставив кварту хмелівки.

Як піп з конопель, вигулькнув котолуп-революціонер Дмитро Донцов, видерся на сусідній стіл і спробував організувати мітинг. Кричав, що треба не чекати на появу Змія, скинути владу людей уже зараз, поки ті не перебили усю нечисть під гаслами боротьби з кощами. Нечисленні люди — відвідувачі «У кривого чорта» — ховали голови у плечі. Зрештою і людиноподібним набридли полум’яні промови, і вони стягнули котолупа.

Тюрин думав про своє.

— З домовиком підставили. Ясно, що двоголовці. У Кирилівці вони шукали те ж саме, що й у квартирі Житоцької. Судячи з кількості трупів, Голубєв готовий на все.

— І що ж вони шукають? — обережно запитав Топчій. Він замовив «усього і багато» й тепер за обидві щоки наминав прогірклу яєчню та пересмажену кров’янку. Дія вовкуліну слабшала. Як завжди після його прийому, вовкулаку охопив лютий голод.

— Пророцтво Офаніти... Решту ключів. Голубєв носиться з божевільною ідеєю — відімкнути Змія, щоб потім його убити. Не сумніваюся, що ніж Ольга давно у нього.

Топчій закашлявся. В цю мить нагадував полинялого від старості пса. З вовчих вух облізло хутро, але ще не повернулася людська форма; ікла торкалися зарослого підборіддя, а зі щік на очах відвалювалися жмутки шерсті.

— І він не розуміє, що коїть,— провадив Тюрин.— Я бачив жахи, які принесе Змій.

— Уві сні? Ви казали про жахливий сон?

— Усе, що зі мною відбувається останні сім місяців, один жахливий сон,— криво посміхнувся Тюрин.— Голубєв вірить, що саме я маю пробудити Обадію. Тому, поки я йому потрібен, Василина у безпеці.

— Ви думаєте, панну Айвс викрали двоголовці, щоб змусити вас відімкнути Змія? Але як? Як ви можете це зробити? Ви ж самі казали, що для цього потрібне серце Змія?

Олександр Петрович поглянув на Топчія. Околодочний аж припинив їсти.

— Я говорив з Гальванеску.

Тюрин переповів суть розмови. Йому була потрібна допомога, а вовкулака залишався єдиним у місті, кому відживлений міг довіряти.

— Мені здалося, Гальванеску щиро вірить у те, про що говорив. Торочив про змієве провидіння. Запевняв, що до останнього не уявляв, хто я. Тільки подумати: мій батько і знаменитий Лазарус — одна особа,— Тюрин іронічно хмикнув.— А якщо це так, якщо батько таки спробував порятувати мене від долі й попросив Гальванеску провести безглузду операцію? Тоді хто написав у маєток про батькову смерть?

— Дідька лисого він говорить правду,— обурився вовкулака.— З самого початку вас дурив. Фанатикам не можна довіряти. Сам вірить і кому завгодно голову заморочить.

— Може, ви і праві, Парфентію Кіндратовичу,— замислився Тюрин.

— То... Що ви робитимете?

Олександр Петрович підняв штоф з хмелівкою. На дні здригнулися жаб’ячі очі. Нібито вони і надавали фірмовій оковитій «У кривого чорта» болотяно-солодкого смаку. Тюрин побовтав рідину, ніби шукаючи відповідь на дні, та знову опустив посудину на стіл.

— Рятувати Василину і, за можливості, не занапастити цей світ.

Обличчя вовкулаки просвітліло.

— Бог не без милості, нечисть не без щастя.

— Ходімо до Перетца. Маю дізнатися, що зашифрував Лазарус, тобто батько.

IV

«Пусти Змія — отримаєш дівку»,— укотре прочитав Тюрин дике послання.

— Вчора ввечері принесли,— зітхнув Перетц і простягнув конверт. На титулі, замість підписів, стояв знак двоголовців, а всередині лежала брошка з чорними агатами у формі кадуцея.

— Стежать за нами, сучі діти,— крізь зуби проказав Топчій.— Мабуть,