Лазарус - Світлана Тараторіна
Уже кілька днів Перетц жив у музеї старожитностей. Інших працівників евакуювали, і професор сам себе зобов’язав охороняти експонати, перетворивши кабінет у сховищі, присвяченому Апі, на спальню і штаб з порятунку музею.
Менш ніж за тиждень з напудреного франта Фердинанд Іванович став схожий на старця з Латинського кварталу, на божевільного професора, якого за сумнівні досліди вигнали з Університету, а тепер йому подають лише колишні студенти. Костюм розгубив ґудзики, колись білий комір різав жовтизною, у чуприні плуталося павутиння, а під нігтями зібрався бруд.
— Сердешна Василиночка, як же так?..— брудною щокою Перетца потекла сльоза.
— Ви переклали сторінки з книжки? Що там? — грубо запитав Тюрин.
Вони не мали часу на істерики. Хоч Олександр Петрович і запевняв Топчія у безпеці панни Айвс, сам не був настільки впевнений. Голубєв — божевільний, на його совісті вже два убивства.
— Так-так, дорогенький,— заметушився професор, витер обличчя, поправив замацані окуляри і витягнув стос паперів, списаних дрібним почерком. Потім прокашлявся, як на професорській трибуні, й обережно, як велику цінність, підсунув примірник Лазаруса з квартири Житоцької.— Досі не віриться, що ви його знайшли. На останніх сторінках у книзі — повний текст пророцтва Офаніти. Звісно, можна сперечатися про його оригінальність... Ви знали, що ваш батько володів давньою мовою десмодусів? Наразі вона майже втрачена! — Перетца трусило від хвилювання. Він знову зашарудів паперами.— Зараз-зараз. Мої знання далекі від ідеальних, а переклад не передає всієї краси і поетичності рідної мови упирів, але все-таки...
— Та читайте вже, бога ради! — не витримав Топчій.
Перетц незадоволено зиркнув, але нарешті знайшов потрібний аркуш:
— «Серце Змія має ожити у тілі обраного. Разом із серцем обраний-вмістилище має знайти і принести до місця великої перемоги і великої поразки Змія усі п’ять ключів. Три подарунки від видів. Дві згадки про Апі».
— З подарунками все зрозуміло. Про них є ціла легенда у Лазаруса,— нетерпляче мовив Тюрин. Перетц уже не вперше зачитував пророцтво. Тішився ним, як дитя. Аби не Василина, мабуть, і навала кощів не завадила би професору оголосити про визначне наукове відкриття.— Від короля джерел і водяних видів — священна риба, від богодрева і видів лісів, полів і луків — зерно. Від духів повітря, дрібних видів, демонів, чортів і упирів — народ букв. На панно у Кирилівській було шість значків. Це з серцем. Є ще пісня про пророцтво, яка закінчується... Парфентію Кіндратовичу, дорогенький, як закінчується та пісня?
Вовкулака відкашлявся і проспівав чистим приємним тенором:
Візьму чарівні дари я від богів забутих,
Сльози матері златої, зрадників закутих,
І тоді здригнуться гори, нечисть усміхнеться,
Знак від матері побачить і відкриє серце.
— Дари богів я вже назвав. Є ще сльози матері, хай що воно таке. І «знак від матері». Знак Апі? Як його в біса притягти до Змія?
— Ковінька святої П’ятниці,— раптом прокинувся Топчій,— але це ж усе з наших справ.
— Так усе правильно, дорогенький. На це є пряма вказівка в Офінати. «Разом із серцем обраний-вмістилище має знайти і принести до місця великої перемоги і великої поразки Змія усі п’ять ключів». Має знайти і принести,— Перетца дратувала нетямущість вовкулаки.
— То ви гадаєте, що всі справи, які мені довелося розкрити, пов’язанні? — запитав Тюрин.
Перетц зняв окуляри і потер запалені очі.
— Ви знаєте, дорогенький Олександре Петровичу, вчителю Змія — знаменитому Стагириту — належить вислів про те, що ціле завжди більше за суму його частин. Наприклад, війна залежить не просто від наявності супротивника і їхніх взаємовиключних бажань, а від значно більшої кількості факторів, від їхньої взаємодії. Але вивчення окремих причин аж ніяк не пояснить, чому ж та війна почалася. Стагирит учив звертати увагу на малопомітні зв’язки.
— Ха-ха, ви хочете сказати, що війна почнеться незалежно від того, розбуджу я Змія чи ні?
Професор змішався.
— Я не... Цього вам ніхто напевно не скаже... З іншого боку, якщо вже на те пішло, я вірю, що лише Змій здатен зупинити кощів. Я доведу... В мене є чудові викопні раритети. Там картини з перемог Змія...— професор заходився відкидати простирадла, що затуляли експонати.
Тюрин подивився на нього з жалістю. Коли світ валиться у тартарари, кожен шукає свої закутки для порятунку. Для професора це — артефакти з минулого. А для самого Тюрина? Ще кілька тижнів тому назвав би усмішку Василини. А тепер тільки згадка її імені викликала ніякове мовчання. Жоден до кінця не вірив у можливість щасливого порятунку.
— Добре, що дурно базікати. Треба дістати бісові ключі. Парфентію, на вас зерно. Воно у моєму кабінеті. У столі. Ключ ви маєте. І знайдіть Гальванеску, здається мені, він знає, де риба. На вас...— поліціянт розвернувся до професора і на мить замислився.— Спробуйте зрозуміти, що то за сльози матері й чи знак Апі є одним з ключів. Рештою займуся я. І ще одне,— Тюрин відвів убік вовкулаку.— Перекажіть Скалонне, що я хочу зустрітися.
*
— Я б вас не впізнав, Олександре Олександровичу,— промовив відживлений до огрядного чоловіка у штатському, що кутався у найтемнішому кутку «У кривого чорта».
— Зате вас неможливо сховати, пане відживлений,— не своїм голосом прохрипів Скалонне. Тюрин ледь притлумив посмішку, оцінюючи маскування: високий комір пальта, насунутий на очі капелюх-казанок, а під ним — пишні бакенбарди і лискучі щоки, які так часто кожен киянин бачив зі шпальт газет. Місце обирав людиноподібний з надією, що де-де, а тут ніхто не впізнає шефа міської поліції, бо просто не повірить у таку можливість.
— Навіть не знаю, чим ви їм допекли, але краще не висовуватися,— гострі очі уважно оглянули підлеглого.— А ви точно не причетні до того...? — Скалонне хотів сказати «звірства», але стримався.
— Ви хочете запитати, чи не подер я того домовика з Кирилівки у нападі люті, як це часто трапляється серед нечисті? Ні, це не я. І в мене є підстави стверджувати, що це справа рук тих, хто викрав панну Айвс і кого ви покриваєте.
— Ну-ну, дорогенький, не забувайтеся,— знову прохрипів поліцмейстер,— я заліз у цю діру тільки тому, що ви попросили. Ситуація у місті критична. До нас ідуть військові. І справа не тільки у кощах. Хоча ця бісова зараза, з якою ми нічого не можемо вдіяти, дає чудовий привід нас розчавити. Поки ви тут...— Скалонне нахилився
