Лазарус - Світлана Тараторіна
— Я чув, органи влади планують евакуювати?
— І що — ви пропонуєте Скалонне тікати? — пишні вуса Київського поліцмейстера ображено здригнулися.— Я ніколи цього не робив і не збираюся починати. Це моє місто!
Відвідувачі за сусіднім столом злякано озирнулися.
— Тоді я вкотре пропоную нам допомогти один одному,— проказав Тюрин.— Я знаю, як здолати кощів. Але мені потрібні всі сили поліції.
Від подиву поліцмейстер звів брови, від чого заворушився капелюх-казанок.
Тюрин виклав свій план. Скалонне мовчки вислухав. Його обличчя залишалося незворушним, лише щоки здригалися від гри жовен під шкірою.
— Якщо навіть усіх зніму, це краплина в морі. За новими зведеннями, кощів уже кілька тисяч. Ви впевнені, що армія підключиться? Ставки зависокі. Хочу вас попередити. Петюню не просто так узяли. У міській поліції ще до вас оселився кріт з Четвертого відділу. У нашому місті нікому не можна вірити.
— Армія буде,— сказав Тюрин, не зводячи очей зі Скалонне.
— Якби мене попросив хтось інший... Отак — не розкриваючи подробиць... То вже б...
— Я знаю, Олександре Олександровичу. Ви маєте мені довіритися. Це єдиний шанс. Я пришлю Топчія по фенікс.
Скалонне невпевнено кивнув. Тюрин підвівся і швидко, не обертаючись, попрямував до виходу. Якщо йому не вдасться переконати Вишиєвського, вся міська поліція загине на його прохання.
*
Управління генерал-губернатора нагадувало вокзал. У дворі стояло кілька екіпажів, гарцювала спеціальна охорона, на підводи вантажили меблі, картини й коробки з теками. Відживлений помітив кілька ящиків під маркою Марцинчика. Губернська влада ризикнула прихопити живий сік. Люди з підозрою поглядали на синьопикого, лише приставлений до коней канькач привітно всміхнувся, похитав гострими конячими вухами і продовжив підгодовувати кобилу.
— Прошу за мною,— наказав ад’ютант і під здивовані погляди охорони провів Тюрина до Вишиєвського.
У кабінеті Олексія Митрофановича панував той самий чемоданний настрій. Шафи світили голими полицями, коло канапи стояла батарея перев’язаних мотузками книжок. На башті з тек, як весільний генерал, красувався фікус в очікуванні на переїзд.
Вишиєвський, як і минулі рази, сидів за столом і щось швидко писав. Пов’язка на вибитому оці трохи сповзла й оголила потворний шрам на вилиці.
— Олександре Петровичу, добре, що зайшли,— чиновник указав на крісло, ніби це він, а не Тюрин просив про зустріч.— Що ж, розповідайте, як успіхи у боротьбі з кощами. Коли нарешті позбудемося огидних перетворених?
Відживлений однією рукою переставив забиту документами коробку і, не знімаючи зимової шинелі, всівся на звільнене місце.
— Бачу, навіть ви не вірите в успіх, якщо вже розпочали евакуацію,— Тюрин обвів поглядом кабінет Вишиєвського.
— Ні, це не через кощів,— спокійно відказав чиновник з особливих доручень, ставлячи підписи на черговому документі.— Хоча міська влада могла б краще виконувати свої обов’язки. Прошу забрати!
Ад’ютант, що завів його до кабінету, попри негучний окрик, зреагував миттєво. Схопив зі столу теку і безшумно вибіг.
— Скажу вам чесно, Олександре Петровичу,— провадив Вишиєвський,— часи складні. Імператор уже підписав указ про загальну мобілізацію і початок війни. Оприлюднять з дня на день. Сюди вже рухається восьма армія Брусова. Вони і переберуть владу від цивільних до подальших вказівок. Офіційно — для звільнення міста від кощів. Реально — для приборкання нечисті й перетворення Києва на надійний тиловий плацдарм. Я залишаюся до їхнього прибуття і передаватиму справи. Звісно, говоритиму і про вас. Надійний агент-людиноподібний буде корисний і за таких нових умов. Хоча доведеться постаратися. Генерал Брусов не прихильник ліберальних методів. Чесно кажучи, на дух не переносить нечисть. Майбутнє є лише у тих, хто підтримуватиме людей. Сподіваюся, ви це розумієте, Олександре Петровичу? — чиновник передав ад’ютанту чергову порцію паперів.
Тюрин усе чудово розумів. Вишиєвський і сам боявся Брусова. Боявся виявитися не таким корисним, як розповідав у донесеннях. Попри всі намагання Четвертого відділу, групи змієпоклонців продовжували множитися. Цьому сприяла навала і страх перед кощами. Але столичні з’ясовувати не будуть. За революційну стабільність мав відповідати Вишиєвський. І він не впорався з завданням.
— І як ви хочете, щоб я постарався?
— М-да,— чиновник звів на Тюрина розчароване око,— я думав, від вас буде більше зиску. Хай там як, мені потрібен Дмитро Донцов і його найближчі поплічники. Якщо назвете когось з упирів, узагалі чудово. Я вже наказав розшукати й арештувати всіх людиноподібних із зошита Богрова. І тоді ми поговоримо про вашу подальшу долю.
Вишиєвський самовдоволено сплів пальці.
Тюрин мало не розреготався йому в обличчя: «Ти просто не уявляєш, що відбувається у місті. Засів на Печерських пагорбах і думаєш, що можеш роздавати накази».
— У мене інша пропозиція, Олексію Митрофановичу,— Тюрин розстебнув шинель і заклав ногу за ногу. Вишиєвський скривився на фамільярне звернення, а ще більше на брудний черевик.— За тиждень — 25 грудня — козацький полк і саперний батальйон з Київської фортеці мають допомогти остаточно подолати кощів.
Вишиєвський кілька секунд витріщався єдиним оком, а потім криво посміхнувся:
— Ви збожеволіли? З якого дива ви наказуєте армії?
— З того дива, Олексію Митрофановичу, що я єдиний розумію, що реально відбувається в місті. У цю мить водяники з групи Донцова вже заклали колби з феніксом під опорами залізничного мосту — єдиного залізничного шляху з Києва. Вони підірвуть міст, якщо ви не виконаєте моїх умов. А щоб ви остаточно переконалися у силі моїх намірів,— Тюрин поглянув на стінний годинник,— вам мають з хвилини на хвилину повідомити про вибух на південному складі Балабухів.
Вишиєвський зблід. Єдине око палало, наче хотіло спопелити Тюрина.
— Кощі й навіть революційна нечисть здадуться вже не такими страшними, коли доведеться повідомити до столиці, що вони не зможуть отримати сухе варення, так, Олексію Митрофановичу? Цікаво, чи встигли у палаці запастися зіллям для спадкоємця?
— Як ви смієте? — чиновник скочив з-за столу і вхопився за шаблю, але в останню
