Вода і камінь. Книга 3. Мірабель - with love anellaya

-А де спатиме Вієро?- Поцікавилася Бель. 

-Не хвилюйся. У сусідній кімнаті.- Бабуся вперше за вечір засумувала.- Вона мала б бути для моєї онуки, однак Елла одружилася у світі людей, тому…

-Ваша онука – звичайна людина…- Прошепотіла Мірабель.

-Ми всі звичайні люди, люба. Просто деяким пощастило менше. 

-Нам.- Вона прочитала відповідь в її очах.- Я б віддала усе, аби не знати про таке місце, як Елемстоун. Але не можу не любити його. 

-Я тебе розумію, як ніхто.- Лірія підійшла до дверей.- Ванну, думаю, ти знайдеш, чистий одяг і білизну поклала на ліжко. Відпочивай.- Вона тихо зачинила за собою двері, залишивши Бель на самоті.  

   Дощ навіть не думав припинятися, граючи мелодію на вікнах. Мірабель сіла на край ліжка, торкнувшись світлої постільної тканини і рушника поруч. Вона дивилася на краплинки, які деколи потрапляли на рослини, що стояли на підвіконні, через невеличке, незначно прочинене вікно. Поруч знаходилися прозорі двері, що вели на балкон. «Все ж я мала переїхати у світ людей».- Подумала вона.- «Жила б спокійно, грала у театрі і виховувала дітей не у божевіллі… Гадаю, Стеліор не пошкодував про свій вчинок». Бель уривчасто зітхнула і перевела погляд на старенькі коричневі двері, звідки лунав шум води. Вирішивши, що має зупинитися думати про таке, вона попрямувала до ванної кімнати. 

   Це було невеличке приміщення без вікон зі скошеною стелею, де розміщувалася ванна кольору теплого молока, яка майже повністю була заповнена водою, а поруч можна було побачити солом’яно-дерев’яний комод, над яким висіло кругле люстерко у срібному потемнілому від віку обрамленні. Мірабель зазирнула у нього, вдивляючись у зовсім незнайому людину. Її чудове червоно-золоте волосся виглядало втомленим, наче ніколи не було яскравим, а обличчя з темними кругами під очима зблідніло ще більше від побаченого. Здавалося, лише очі кольору холодного океану залишилися незмінними.

-Ласкаво прошу у реальне життя, Мірабель.- Прошепотіла вона до свого відображення.- Саме так воно і виглядає.- А потім відвела погляд і підійшла до ванни, вимкнувши потік  води. 

   Гаряча, приємна на дотик рідина оточила її всю і Бель занурилася з головою, бажаючи хоча б мить нічого не чути і не бачити. В голові блукали різні думки, які не давали спокою: сестра, війна, напис на руці, Ніко, загадкова письменниця… Все це складалося у суцільну болісну пляму, якої вона не могла позбутися. І навіть мильна вода була безсильною. Мірабель справді хотіла лише кращого для Елемстоуна і прагнула зробити все, що повинна і що підготувала їй доля, аби її мрія здійснилася, але ті далекі частинки душі кричали від розпачу, болю і жорстокості життя до неї із самого дитинства. Що ж… Кричала у той момент не лише душа, а і легені, яким не давали дихати. «Не хочу…».- Думки шаленим потоком неслися її головою.- «Не хочу туди… Не хочу ні у який із світів. Я втомилася… Є щось середнє між життям і смертю?». В очах закружляли хаотичні цятки, а серцебиття пришвидшилося, спогади розпливалися, танули і зникали, залишаючи порожнечу. На мить Бель почувся голос… Далекий жіночий голос, або навіть голоси. Її свідомість різко перемістилася до пелюсткового оракулу, відтворюючи останні спогади з того місця. Постала картина трьох прекрасних жінок, що кружляли довкола заквітчаної арки. Легенький вітерець розсипав женьшень і Мірабель спіймала їх погляди на собі. Пронизливі і глибокі погляди, від яких серце на секунду зупинилося. 

-Ти загубилася, дорогенька?- Луною промовила одна з них.

-Що ти шукаєш?- Запитала інша.  

-Що відбувається..?- Мірабель озирнулася і все здалося їй до болі знайомим.- Хто ви?

-Помічниці Втраченого.- Відповіла третя і простягнула їй руку.

-Острів має помічниць?- Бель торкнулася її руки, спостерігаючи, як та уважно роздивляється напис.

-Не острів, а той, на честь кого він названий.- Помічниця провела пальцем по закрученим літерам.- Повернися назад.

-Що?- Розгублено перепитала Мірабель. 

-Ще рано.- Мовила друга.- Не вбивай себе.

-Я не…- Бель заплющила очі, намагаючись зрозуміти що з нею відбувається.- Я не вбиваю себе. 

-А як же Вієро? Як Хранитель Священної Води у Колбі, Розаліна? – Продовжила помічниця.- Елеонора, Вівіан, Квінсі?

-Я навіть їх не знаю…- Прошепотіла Бель.

-Ти покинеш Елемстоун напризволяще? Зрадиш всіх, кого любиш? Позбавиш шансу на пробачення і щастя?

-Ні…- Говорила вона, з усіх сил стараючись не чути їх слова. 

-Зрадниця!- Закричали помічниці Втраченого.- Зрадниця! Зрадниця!

-Ні.- Бель впала на землю, закриваючи обличчя долонями.- Ні…

-Зрадниця! Зрадниця! 

-Ні!- Її крик розітнув мертву тишу.

   Мірабель вчепилася за ванну, різко винирнувши з води. Вона кашляла, хапаючи кожну дрібку повітря і часто дихала. Її злякані очі блукали маленькою кімнатою, шукаючи хоча б когось поруч. Але вона була одна. Як завжди. На одинці зі своїми жахливими думками і непереборним страхом жити. Бель опустила голову, вдивляючись у воду, все ще не в змозі нормально дихати. Вода стікала з її обличчя і волосся, хоча червоні очі могли підтвердити, що там була не лише вода. Мірабель обхопила коліна руками, притиснувши до них щоку. Вперше вона зізналася собі, що справді плаче і не заборонила, дозволила всім почуттям опинитися назовні. І це дійсно були найправдивіші сльози, які мені доводилося бачити. Вона захлиналася власними кошмарами і всім тим підступним, що не давало їй спокою всі двадцять два роки. Це було боляче, гірко, сумно… Це було нечесно. Бель і не здогадувалась що це за жінки говорили до неї, але вона знала, що вони в дечому мали рацію. Майже у кожному їх слові лунала істина. Майже…

-Я – не зрадниця…- Тихо мовила вона сама собі.- Так, я більше не хочу жити заради світу… Більше не хочу всіх рятувати… Але ж ніяка я не героїня, щоб робити таке із собою. Лише звичайна людина. Яка хоче спокою. 

   Вона довго плакала, напевно, за всі роки одночасно. Плакала так, щоб не лишилося жодної сльози. Жодного сумніву, що вона не хотіла повертатися сюди. Така була правді і собі Бель не могла брехати. Така доля мала б зустрітися таким, як Розаліна – безжальним, жорстоким, твердим і впевненим у власних діях. Але як зазвичай трапляється, а особливо в Елемстоуні, все стається з точністю навпаки. У долі власні правила і варто було їх вже засвоїти, любі друзі.