Екзорцист - Вільям Пітер Блетті

— Ви… ви раніше сказали, отче, що ми матимемо справу тільки з однією сутністю.

— Так.

Приглушені голоси, похилені голови, наче на сповіді.

— Усе інше — це лише різні форми нападу, — пояснив Меррін. — А сутність одна… тільки одна. Це демон. — Запала тиша. Тоді Меррін мовив просто: — Я знаю, що ви сумніваєтеся. Але цього демона я вже зустрічав раніше. І він могутній, Деміене. Могутній.

Тиша. І знову заговорив Каррас:

— Ми кажемо, що демон не може вплинути на волю жертви.

— Так, це правда. Тут немає гріха.

— Яка ж тоді мета одержимості? У чому сенс?

— Хтозна? — відповів Меррін. — І хто може мати надію, що дізнається? І все ж таки мені здається, що демон обирає своєю ціллю не одержимого, а нас… спостерігачів… кожну особу в будинку. І я думаю… я думаю, що його мета — вселити в нас відчай, щоб ми відкинули власну людяність, Деміене, побачили себе насамперед як ницих і брудних тварин, потворних, недостойних, без почуття власної гідності. І в цьому, мабуть, і полягає суть одержимості — у втраті почуття гідності. Адже віра в Бога, як на мене, не має стосунку до розуму, я думаю, що вона пов’язана з любов’ю, з усвідомленням тієї можливості, що Бог колись міг полюбити нас. — Меррін замовк, а тоді провадив далі поволі й вдумливо, немовби аналізуючи себе самого: — І знову хто може справді знати. Але беззаперечно… принаймні для мене… що демон знає наші найболючіші місця. О так, він це чудово знає. Колись давно я зневірився в тому, що зможу полюбити ближнього свого. Деякі люди… мене відштовхували, я відчував до них відразу. Тож, думав, як я міг би полюбити їх? Це мучило мене, Деміене, примусило зневіритися в самому собі, а тоді дуже швидко призвело до зневіри до Бога. Моя віра зазнала краху.

Каррас здивовано обернувся й заінтриговано глянув на Мерріна.

— І що ж сталося? — запитав він.

— А, просто… я врешті-решт збагнув, що Бог ніколи б не вимагав від мене психологічно неможливих речей. Що любов, про яку він просив, пов’язана з моєю волею, а не з емоціями. Ні. Зовсім не з ними. Він просив, щоб я діяв із любов’ю, з любов’ю до інших. І те, що я мав би так діяти стосовно тих, до кого відчуваю відразу, був, на моє переконання, найбільший акт любові. — Меррін опустив голову й почав говорити ще м’якше: — Я знаю, що все це вам повинно здаватися очевидним, Деміене. Я знаю це. Але тоді я цього не бачив. Дивна сліпота. Скільком одруженим чоловікам і жінкам, — сумовито додав Меррін, — повинно здаватися, що вони втратили кохання лише тому, що їхні серця перестали радісно битися, коли вони бачать одне одного. О пресвяті небеса! — похитав він головою. А тоді кивнув. — Ось де, на мою думку, Деміене, прихована її суть… одержимості. Не у війнах, як декому здається… не до такої міри… і дуже рідко в ось таких надзвичайних втручаннях, як тут… з цією дівчинкою… з бідолашною дитиною. Ні, Деміене, я бачу найчастіше ознаки одержимості в маленьких речах: у безглуздих дріб’язкових сварках і непорозуміннях, у жорстокому й образливому слові, що зривається мимоволі з язика в суперечці між друзями. Між закоханими. Між подружжями. Цього цілком достатньо, і нам уже не потрібен сатана, щоб розпалювати наші війни, ми й самі їх розпалимо… самі.

З кімнати все ще линув мелодійний спів, примусивши Мерріна поглянути відчуженим поглядом на двері.

— А все ж таки навіть із цього… зі зла… зрештою якимось чином народиться добро. Можливо, ми цього ніколи не зрозуміємо й навіть не побачимо. — Меррін зробив паузу. — Можливо, зло — це тигель, з якого постає добро, — міркував він далі. — І можливо, навіть сатана всупереч самому собі якимось чином служить цій справі, виконуючи волю Божу.

Меррін більше нічого не сказав, і якийсь час вони стояли мовчки, поки Каррас розмірковував над цими словами, аж доки йому не спало на думку ще одне заперечення.

— Після того як демона вигнано, — запитав він, — що може завадити йому повернутися знову?

— Я не знаю, — відповів Меррін. — А проте цього, здається, ніколи не трапляється. Ні, ніколи. — Меррін приклав руку до обличчя й пощипав куточки очей. — Деміен… яке чудове ім’я, — пробурмотів він. Каррас відчув у його голосі виснаження. І ще щось. Якесь занепокоєння. Якийсь затамований біль.

Раптом Меррін відштовхнувся від стіни, вибачився і, далі затуляючи рукою обличчя, квапливо пішов коридором до ванної. «Що сталося?» — здивувався Каррас. Він відчув раптово заздрість і захоплення перед такою могутньою та простою вірою екзорциста. Тоді повернувся до дверей. Спів. Він затих. Невже ця ніч нарешті добігла кінця?

Через декілька хвилин зі спальні вийшла Шерон зі смердючим оберемком постільної білизни й одягу.

— Вона заснула, — повідомила Шерон, а тоді відразу відвернулася й рушила далі коридором.

Каррас набрав повні груди повітря й знову зайшов до спальні. Відчув холод. І стійкий сморід. Повільно підійшов до ліжка. Реґана спала. Нарешті. І Каррас подумав, що тепер і він зможе відпочити. Нахилившись, він схопив тоненьку руку Реґани, а тоді підняв свою другу руку й втупив очі в секундну стрілку годинника.

— Чого ти се робиш мені, Диммі?

Серце єзуїта похололо.

— Чого ти се робиш?

Каррас не міг поворухнутися, не міг дихнути, не наважувався глянути туди, звідки долинав цей тужливий голос: боявся побачити там очі — осудливі, самотні. Очі його матері. Його матері!

— Ти покидати мене, щоб бути священиком, Диммі, відправити мене в притулок…

«Не дивись!»

— А тепер ти мене проганяєш?..

«Це не вона!»

— Чого ти се робиш?..

Голова його розколювалася, серце мало не вилітало з грудей. Каррас міцно заплющив очі, а голос звучав усе благальніше, ставав сльозливим і наляканим.

— Ти завжди хороший хлопчик, Диммі! Прошу тебе! Я боюся! Прошу, не проганяй мене кудись, Диммі! Прошу тебе!

«Ти не моя мати!»

— Там нічого! Тільки темно, Диммі! Самотньо!

— Ти не моя мати! — палко прошепотів Каррас.

— Диммі, прошу тебе!

— Ти не моя мати! — болісно заволав Каррас.

— Ой, заради всіх святих, Каррасе!

З’явилася подоба Деннінґза.

— Слухай, виганяти нас звідси просто нечесно! — почав підлещуватися він. — Слухай, щодо мене, то цілком справедливо, щоб я був тут! Я це визнаю. Бо ж сучка знищила моє тіло, і я вважаю, що маю право залишитися в її тілі,