Екзорцист - Вільям Пітер Блетті

— З якого приводу?

— Зараз поясню. А поки що прогуляймося. Подихаймо свіжим повітрям. Насолодімся життям. — Він узяв єзуїта попід руку й повів його на другий бік вулиці. — Ах, ви тільки погляньте на це! Яка краса! Просто чудо! — Він показав на сонце, що вже сідало, занурюючись у води Потомаку, аж раптом цю тишу пронизали сміх і базікання студентів Джорджтаунського університету, що скупчилися біля якоїсь пивнички на розі Тридцять шостої вулиці. Хтось лупнув іншого по руці, і між ними почалася дружня штурханина. — Ах, коледж… — сумовито зітхнув Кіндермен, спостерігаючи за цими жвавими молодиками. — Я так ніколи й не вступив… а от тепер шкодую… — Він знову подивився на Карраса й стурбовано нахмурився. — Але справді ви так погано виглядаєте, — сказав він. — Що сталося? Ви захворіли?

«Коли ж той Кіндермен нарешті заговорить по суті?» — хотів би знати Каррас.

— Ні, просто багато справ, — відповів єзуїт.

— Тоді не кваптеся, — прохрипів Кіндермен. — Повільніше. А ви, до речі, бачили у «Вотерґейті» балет Большого театру?

— Ні.

— Я теж не бачив. А шкода. Вони такі елегантні… такі граціозні!

Вони наблизилися до низького кам’яного муру трамвайного депо, звідки можна було безперешкодно насолоджуватися заходом сонця, і зупинилися там. Каррас зіперся рукою об мур і подивився на Кіндермена.

— Гаразд, то що там у вас на умі? — запитав його Каррас.

— Ах, що там казати, отче, — зітхнув Кіндермен. Він відвернувся, поклав сплетені руки на мур, задумливо глянув на річку й сказав: — Боюся, що в мене виникла проблема.

— Професійна?

— Ну, частково, тільки частково.

— І що ж це?

— Ну, насамперед це… — Кіндермен завагався, а тоді повів далі: — Насамперед це пов’язане, я б сказав, з етикою, отче Каррас. Питання… — Так і не договоривши, детектив притулився спиною до муру, подивився на хідник і насупився. — Я просто не маю кому про це розповісти, не кажучи вже про мого шефа, капітана. Я просто не годен. Не годен йому це все пояснити. Отож я й подумав… — Раптом очі детектива засяяли. — У мене була тітка… ви мусите це почути — кумедна історія. Вона роками жахалася… жахалася… мого дядька. Бідолашна жіночка, вона ніколи не наважувалася сказати йому хоч слово… ніколи… не кажучи вже про те, щоб підвищити на нього голос. Отож-бо щоразу, коли він доводив її до нестями, вона швиденько бігла до шафи у своїй спальні й там у темряві… ви просто не повірите!.. У темряві, самотньо, серед одягу, що там висів, і нетлі, вона проклинала… лаяла на всі заставки… мого дядька і хвилин двадцять виповідала все, що вона про нього думає! Справді! Тобто репетувала, як навіжена! А тоді виходила в гарному настрої, ішла й цілувала його в щічку. І що ви на це скажете, отче Каррас? Добра терапія чи ні?

— Дуже добра, — відповів Каррас, ледь-ледь усміхнувшись. — То я тепер ваша шафа? Ви це хотіли сказати?

— Деякою мірою, — похмуро зронив детектив. — Але значно серйозніше. І шафа мусить заговорити.

— Маєте сигаретку?

Кіндермен із недовірою зиркнув на Карраса.

— Це в моєму стані я мав би курити?

— Ні, не мали б, — пробурмотів Каррас, дивлячись на річку й зчепивши руки, що лежали на мурі. Інакше було б занадто помітно, що вони тремтять.

— Оце так лікар! Не дав би Бог мені захворіти десь у джунглях, де замість Альберта Швайцера були б зі мною тільки ви! Ви й далі лікуєте бородавки жабами, лікарю Каррас?

— Ропухами, — відповів ледь чутно Каррас.

Кіндермен нахмурився.

— Щось ви сьогодні дуже невеселий, отче Каррас. Щось трапилося. А що саме? Скажіть-но мені.

Каррас опустив голову й промовчав. А тоді неголосно вимовив:

— Гаразд. Запитуйте в шафи все, що вам потрібно.

Зітхнувши, детектив подивився на річку.

— Як я вже казав… — почав був він. Тоді почухав великим пальцем чоло й провадив далі: — Як я вже казав… ну, припустімо, я розслідую одну справу, отче Каррас. Це вбивство.

— Деннінґз?

— Ні, вам ця справа незнайома, отче. Я це говорю суто гіпотетично.

— Ясно.

— Це мені видається схожим на ритуальне чаклунське вбивство, — замислено вів далі детектив, ретельно добираючи слова. — І от припустімо, що в цьому будинку… у цьому гіпотетичному будинку… мешкає п’ять осіб, і вбивцею має бути одна з них. — Ніби акцентуючи на цьому, він ударив по стіні ребром долоні. — І я це знаю. Я знаю це… знаю, що це доведений факт. — Він зробив паузу, важко дихаючи. — Але проблема в тому, що… усі свідчення… ну, вони вказують на дитину, отче Каррас. Маленьку дівчинку років десяти, можливо, дванадцяти… просто дитину, що могла б бути моєю донькою. Я знаю, це звучить невірогідно… безглуздо… але це правда. І от до цього будинку, отче Каррас, приходить дуже відомий католицький священик, і, розслідуючи цю гіпотетичну справу, отче, я довідуюся завдяки своїй гіпотетичній геніальності, що цей священик колись вилікував дуже специфічну хворобу. Психічну хворобу, до речі, про що я згадую просто так, між іншим, задля вашої цікавості.

Каррас скорботно опустив голову й кивнув.

— Так, продовжуйте, — понуро зронив він. — Що ще?

— Що ще? Багато чого. Виглядає, що ця хвороба… ну, вона пов’язана із сатанізмом, а ще із силою… так, із неймовірною силою. І ця… гіпотетична дівчинка, припустімо, могла б дуже легко скрутити чоловікові в’язи. — Тепер уже детектив опустив голову й кивав нею. — Так… так, вона могла це зробити. А отже, виникає запитання… — Детектив скривив замислену міну, а тоді провадив далі: — Розумієте… розумієте, отче, ця дівчинка не несе відповідальності. Вона божевільна, отче, не керує своїми діями, до того ж вона ще дитина, отче Каррас! Дитина! Але її хвороба… дуже небезпечна. Вона може ще когось убити. Хтозна? — Детектив знову відвернувся й задивився на річку. — Велика проблема, — сказав він неголосно й похмуро. — І що тут робити? Тобто гіпотетично. Просто забути? Забути й сподіватися, що вона… — Кіндермен витримав паузу, — …що вона видужає? — Він сягнув по хустинку й висякався. — Ну, я просто не знаю. Не знаю. Жахливе рішення, — сказав він, шукаючи чистого місця на хустинці. — Так, жахливе. Просто жахливе. Гіршого не буває. І я страшенно не хочу його ухвалювати. — Він знову висякався, а тоді сховав назад у кишеню вологу хустинку. — Отче, ну що робити в такому випадку? — запитав він, повертаючись знову до Карраса. — Тобто гіпотетично. Як ви гадаєте, яке тут мало б бути правильне рішення?

На якусь мить Каррас відчув, як у його нутрі підноситься хвиля протесту, відчув утому й роздратування від чергового тягаря, що впав на його плечі.