Екзорцист - Вільям Пітер Блетті

Кріс повела його на кухню, і невдовзі він уже стояв, притулившись до плити, тримаючи в руках кухлик чорної кави. Кріс дістала пляшку бренді.

— Додати вам до кави, отче? — запитала вона.

Меррін схилив голову й подивився без жодної емоції на кухлик із кавою.

— Ну, лікарі мені цього не радять, — сказав він, — але моя воля, дякувати Богу, слабка.

Кріс закліпала очима, не зовсім певна, що він цим хотів сказати, аж поки не побачила його усміхнені очі. Він простягнув їй кухлик.

— Так, дякую вам.

Кріс додала, усміхаючись, бренді.

— Яке гарне у вас ім’я, — сказав їй Меррін. — Кріс Макніл. Це ж не псевдонім?

Наливаючи бренді до своєї кави, Кріс похитала головою.

— Ні, я справді не Сейді Ґлатц із «сім’ї» Менсона[10].

— Дякувати Богу за це, — пробурмотів Меррін, опустивши очі.

Кріс лагідно всміхнулася й сіла.

— А ім’я Ланкестер, отче? Таке незвичне. Вас назвали на чиюсь честь?

— Мабуть, на честь якогось торгового корабля, — пробурмотів Меррін, дивлячись кудись у простір. Відсьорбнув трохи кави, а тоді сказав: — Або мосту. Так, гадаю, на честь мосту. — Подивившись на Кріс, він додав із ледь помітною усмішкою: — Інша річ — Деміен. Як же мені хотілося б мати подібне ім’я. Таке чудове.

— А звідки воно походить, отче? Це ім’я?

— Так звали священика, що присвятив своє життя опіці над прокаженими на острові Молокай. Пізніше він заразився сам. — Меррін подивився вбік. — Гарне ім’я, — додав він знову. — З таким ім’ям я міг би погодитися навіть на прізвище Ґлатц.

Кріс захихотіла. Зникла її напруга. Вона відчула легкість. І ще якийсь час вона розмовляла з Мерріном про різні дріб’язки, домашні справи. Нарешті в кухні з’явилася Шерон, і лише тоді Меррін намірився йти. Так, ніби він тільки й чекав її приходу, бо відразу ж поніс до зливальниці свій кухлик, прополоскав його й поставив сушитися на стійку для посуду. — Гарна була кава, якраз така, яку я люблю, — сказав він.

Кріс підвелася й запропонувала:

— Я проведу вас до вашої кімнати. — Меррін подякував і рушив услід за нею до дверей кабінету, де вона йому сказала: — Якщо вам буде щось потрібно, отче, дайте знати.

Він поклав їй руку на плече й стиснув легенько й заспокійливо, а Кріс відчула, як її тіло наповнилося теплом і силою, і ще вона відчула спокій і якесь дивне відчуття… «Чого саме? — подумала вона. — Безпеки? Так, чогось такого».

— Ви дуже добра людина, — сказала вона. Його очі світилися усміхом.

— Дякую, — відповів він. Забрав із її плеча руку, а коли вона відійшла, його обличчя раптом викривилося від болю. Він увійшов до кабінету й зачинив за собою двері. Видобув із кишені штанів бляшанку з написом «Аспірин Баєр», відкрив її, узяв таблетку нітрогліцерину й обережно поклав собі під язик.

Зайшовши до кухні, Кріс зупинилася біля дверей і подивилася на Шерон. Та стояла біля плити, приклавши долоню до кавоварки, де грілася кава. Стурбовано дивилася кудись перед собою. Занепокоївшись, Кріс підступила до неї й лагідно мовила:

— Чуєш, дорогенька, може, ти б трішки перепочила?

Якусь мить Шерон не відповідала. Тоді повернулася й втупилася відсутнім поглядом у Кріс.

— Вибач. Ти щось казала?

Кріс побачила її напружене обличчя, відсутній погляд.

— Що там сталося, Шерон? — запитала вона.

— Сталося де?

— Коли отець Меррін зайшов до спальні Реґани?

— О, там… — Злегка насупившись, Шерон перевела свій відсутній погляд у якусь точку в просторі між сумнівом і спогадом. — Так, кумедна річ.

— Кумедна?

— Дивна. Вони просто… — Шерон зробила паузу. — Ну, просто якийсь час дивилися одне на одного, а тоді Реґана… та істота… сказала…

— Що?

— Вона сказала: «Цього разу ти програєш».

Кріс чекала, не відводячи від Шерон погляду.

— А тоді?

— Це все, — озвалася Шерон. — Він повернувся й вийшов із кімнати.

— І як він виглядав? — наполягала Кріс.

— Кумедно.

— О Господи, Шерон, придумай якесь інше слово! — огризнулася Кріс і вже збиралася ще щось додати, коли помітила, що Шерон задерла голову до стелі, немовби прислухаючись. Кріс простежила за її поглядом, також це відчувши: тишу, раптове припинення демонічного біснування, але натомість щось інше… щось нове… що наростало.

Жінки обмінялися скоса поглядами.

— Ти теж це відчуваєш? — запитала Шерон.

Кріс кивнула. Щось нове в будинку. Напруга. Поступове загуснення й вібрація повітря, немовби там поволі накопичувалися ворожі енергії. Дзвінок у двері пролунав наче з іншого світу.

Шерон відвернулася.

— Я відчиню.

Вона рушила до передпокою й відчинила двері. То був Каррас. Він тримав картонну коробку для білизни.

— Отець Меррін у кабінеті, — сказала йому Шерон.

— Дякую.

Каррас швидко рушив до кабінету, легенько постукав і зайшов із коробкою.

— Вибачте, отче, — почав він говорити, — я мав трохи…

Каррас замовк на півслові. Меррін стояв навколішки біля ліжка в штанах і футболці, схиливши чоло на міцно стиснуті перед собою руки, і на якусь мить Каррас прикипів до землі, немовби, випадково завернувши за ріг, зустрів самого себе в дитинстві з перекинутою через руку сутаною вівтарного хлопчика-міністранта, але цей хлопчик пробіг далі, його не впізнавши.

Каррас перевів погляд на відкриту коробку для білизни з крапельками дощу на накрохмаленій тканині. Підійшов до дивана, безшумно виклав туди вміст коробки, а закінчивши, зняв дощовика й акуратно повісив його на спинку стільця. Подивившись на Мерріна, побачив, що священик хреститься, і швидко відвернувся. Узяв більший із двох білих бавовняних стихарів і вже почав одягати його поверх сутани, коли почув, що Меррін підводиться й прямує до нього. Поправляючи на собі стихар, Каррас повернувся до нього, а старий священик зупинився біля дивана, турботливо оглядаючи все викладене з коробки.

Каррас сягнув по светра.

— Я подумав, що вам було б варто вбрати це під сутану, отче, — сказав він, подаючи светра. — Часом у її кімнаті стає страшенно холодно.

Меррін подивився на светра й торкнувся його пальцями.

— Це дуже дбайливо з вашого боку, Деміене. Дякую вам.

Каррас узяв із дивана Меррінову сутану й дивився, як той натягає через голову светра. І тільки тепер, спостерігаючи за цими буденними, прозаїчними діями, він цілком зненацька відчув, якою разючою силою впливу наділений цей чоловік, ця мить, ця загусла тиша в будинку, що тисне на нього своїм тягарем, позбавляючи можливості дихати й погрожуючи розтрощити його такий міцний і реальний світ. Він раптом усвідомив, що хтось висмикує з його рук сутану. Меррін. Він уже вбирав її на себе.

— Вам відомі правила екзорцизму, Деміене?

— Так.

Меррін почав застібати сутану.

— Особливо важливо пам’ятати, що слід уникати розмов із демоном.

«З демоном!» —