Екзорцист - Вільям Пітер Блетті

Вони вийшли в коридор, де фахівець озирнувся на двері спальні, а тоді глянув на Карраса й запитав:

— Що за чортівня там діється, отче?

Єзуїт відвів очі.

— Я не можу цього сказати, — м’яко відповів він.

— Не можете чи не хочете?

Каррас знову подивився на нього.

— Мабуть, і те, і друге, — зізнався він. — То як там у неї із серцем?

Фахівець мав дуже стурбований вигляд.

— Вона мусить припинити свою активність. Їй треба спати… виспатися, поки не впав кров’яний тиск.

— Що я тут можу зробити, Майку?

— Молитися.

Кардіолог пішов, а Каррас іще довго дивився йому вслід, і кожна його артерія, кожен нерв благали відпочинку, благали надії, благали чудес, хоч він і був певний, що нічого цього не буде. Він заплющив очі, але відразу здригнувся, пригадавши: «Не можна було давати їй лібріум!» Каррас затулив рота кулаком, бо його горло вже стискалося спазмами жалю й пекучого каяття. Він набрав повні груди повітря, тоді ще раз, після чого, розплющивши очі, рушив до дверей Реґаниної спальні й штовхнув їх рукою, що була легша, ніж його душа.

Меррін стояв біля ліжка, дивлячись на Реґану, що пронизливо іржала, наче кінь. Він почув, як увійшов Каррас, повернувся й допитливо на нього глянув, але Каррас тільки похмуро похитав головою. Меррін кивнув. Скорботний вираз його обличчя змінився прийняттям неминучого, а коли він знову повернувся до Реґани, його риси були вже сповнені суворої рішучості.

Меррін став на коліна біля ліжка.

— Отче наш… — почав він.

Реґана захляпала його темною смердючою жовчю, а тоді рявкнула:

— Ти програєш! Вона здохне! Вона здохне!

Каррас узяв свій примірник «Римського ритуалу». Розгорнув його. Тоді звів очі на Реґану.

— Порятуй рабу Твою, — молився Меррін.

— Перед лицем супостата.

«Засни, Реґано! Засни!» — нестямно повторював Каррас подумки.

Та Реґана не заснула.

Ні на світанку.

Ні вдень.

Ні вночі.

Ні навіть у неділю, коли частота пульсу сягнула ста сорока ударів за хвилину, напади накочувалися безперервно, а Каррас і Меррін затято повторювали ритуал, так і не склепивши очей. Каррас гарячково перебирав усі засоби порятунку: гамівне простирадло, щоб звести до мінімуму Реґанині рухи, видворення всіх на якийсь час зі спальні, щоб перевірити, чи брак спонук зупинить її припадки. Жоден метод не мав успіху. А репетування Реґани виснажувало її не менше за рухи. Проте кров’яний тиск не падав. «Але як довго це ще протриває? — болісно міркував Каррас. — О Боже, не дай їй умерти!» Він так часто повторював подумки цю страдницьку молитву, що вона вже майже стала літанією.

«Не дай їй умерти! Нехай вона засне! Нехай засне!»

Тієї неділі приблизно о сьомій вечора Каррас німо сидів біля Мерріна в спальні, виснажений і обтяжений нищівними атаками демона, що ставив у провину Каррасові і його брак віри, і медичну некомпетентність, і втечу від матері в пошуках вищого статусу. І ще Реґана! Реґана! Його провина теж!

«Не можна було давати їй лібріум!»

Священики якраз завершили черговий цикл ритуалу й тепер відпочивали, слухаючи, як Реґана співає «Паніс ангелікус» тим своїм солодким голосом хлопчика з хору. Вони майже не виходили з кімнати. Каррас лише одного разу пішов перебратися й узяти душ. Хоч у холодній кімнаті було легше залишатися бадьорим, навіть серед цього задушливого смороду, до якого зранку долучився гнильний дух розкладу плоті.

Гарячково дивлячись на Реґану почервонілими очима, Каррас почув якийсь звук. Немовби хрускіт. Цей звук повторювався щоразу, коли Каррас кліпав очима. І тут він зрозумів: це його власні, укриті кіркою повіки. Він подивився на Мерріна. Старий екзорцист годинами майже нічого не говорив. Інколи розповідав якусь невибагливу історію з власного дитинства. Ділився спогадами. Усілякими дурничками. Скажімо, про те, що в нього колись була качечка, яку він назвав Кленсі. Каррас був надзвичайно стурбований його станом. Його віком. Браком сну. Словесними атаками демона. Коли Меррін заплющив очі, схиливши голову на груди, Каррас подивився на Реґану, а тоді втомлено підвівся й поплентався до ліжка, де перевірив її пульс і почав міряти тиск. Чіпляючи їй на руку манжету сфігмоманометра, він закліпав повіками, бо йому вже туманилося в очах.

— Нині День матері, Диммі.

На якусь мить священик заціпенів, а його серце ладне було вирватися з грудей. Тоді поволі, украй поволі він подивився в очі, що вже не належали Реґані, в очі, сповнені печалі й докору. Очі його матері.

— Я тобі не добра? Чому ти лишив мене помирати саму, Диммі? Чому? Чому ти…

— Деміене!

Меррін міцно стиснув Карраса за руку.

— Прошу вас, ідіть і трохи відпочиньте, Деміене.

— Диммі, прошу тебе!

— Не слухайте, Деміене! Ідіть! Негайно!

Каррас, до горла якого підкотив клубок, повернувся й вийшов зі спальні, а тоді ще якийсь час кволо й нерішуче простояв у коридорі. Кави? Було б чудово освіжитися. Але ще більше він мріяв про душ. Та коли він залишив будинок Макніл і зайшов до своєї кімнатки в гуртожитку, одного вигляду ліжка вистачило для зміни пріоритетів. «Забудь про душ, чоловіче! Спати! Хоч півгодинки!» Він простягнув руку до телефона, щоб попросити чергового вчасно його розбудити, і тут телефон сам задзвонив.

— Алло, — хрипко озвався Каррас.

— До вас хтось прийшов, отче Каррас. Містер Кіндермен.

Каррас затримав на якусь мить дихання, а тоді покірно видихнув.

— Гаразд, скажіть йому, що я зараз вийду, — знесилено мовив він. Поклавши слухавку, Каррас помітив на столі пачку сигарет «Кемел» без фільтра. До них була причеплена записка від Даєра.

У капличці на підставці для колін навпроти свічників знайшли ключики від «Клубу плейбоїв». Це часом не твої? Можеш зголоситися по них до приймальні.

Джо

Тепло всміхнувшись, Каррас відклав убік записку, швидко перебрався в чистий одяг і рушив до приймальні, де біля телефонного комутатора стояв Кіндермен, акуратно міняючи місцями квіти у вазі. Тримаючи в руках стебло рожевої камелії, він озирнувся й побачив Карраса.

— Ага, отче! Отче Каррас! — життєрадісно привітав його Кіндермен, але вираз його обличчя відразу став стурбованим, коли він побачив виснажене обличчя єзуїта. Відклав камелію й рушив йому назустріч. — У вас жахливий вигляд! — вигукнув він. — Що сталося? Це все тому, що ви забагато бігаєте на стадіоні! Облиште це, отче, бо все одно рано чи пізно помрете. Ходімо ліпше зі мною! — Він схопив Карраса за лікоть і підштовхнув до виходу на вулицю. — Маєте вільну хвилинку? — запитав він, коли вони вже виходили з дверей.

— Хіба що справді хвилинку, — пробурмотів Каррас. — А в чому річ?

— Треба поговорити. Мені потрібна порада, нічого більше.