Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян
– Відразу домовимося: ти поплачеш потім, коли тебе змінить справжня сирена.
– Як я про це дізнаюся?
– Я надішлю тобі магоптаха і ти відразу ж пірнеш. Плавати вмієш?
– Трохи, – зізналася я.
– Басейн досить глибокий, підміну ніхто не помітить. Попливеш назад, до бортика. Там будемо ми з Кхиброю і допоможемо тобі вибратися. Ти все зрозуміла?
Я кивнула і хлюпнула носом. Боги, якби мене зараз побачили батьки, то навряд чи Вася зміг би розмовляти найближчим тижнем. Батя дав би йому в пику без зайвих церемоній.
– І пам’ятай, від тебе зараз залежить мир у Лартіоні. Ти відповідаєш за мир та злагоду у всій країні.
Я знову кивнула, витерла кулаком сльози й попрямувала сходами вгору.
– Доріжка підсвічена, йди нею і нічого не бійся, чуєш? Ти зможеш. Я в тебе вірю.
Я знову кивнула. Коли я підійшла на ватяних ногах до краю басейну, то побачила, що до валунів, справді, веде стежина, яка ледве мерехтить у променях заходу сонця. Я вирішила не ловити ґав та не роззиратися навсібіч. А співати взагалі можна заплющивши очі. Або дивитися на небо, в якому от-от з’являться перші зірки. Видихнувши, я зробила перший крок. Натовп заревів! Намагаючись не звертати уваги на вигуки, я покрокувала до валунів. Хвала Акрідені! Доріжка виявилася не слизькою. Інакше було б видовище –в басейн звалилася сирена, яка намагається піднятися назад на магічну доріжку. Дійшовши до валунів, я зручно сіла в улоговинці одного з каменів.
– Яка руда! – крикнув якийсь чолов’яга.
– А що, блондинки закінчилися?! – вигукнув другий і натовп зареготав.
Я зробила глибокий вдих і видих. Ну, почали!..
– Місяць з вершини
Світить на ялини,
А стежиною в полі біжить вовкулак.
Десь живе у фортеці
Та, що дзвінко сміється,
Та, яку я не можу забути ніяк...
Уся Центральна площа разом замовкла. І ця тиша разила слух. Цікаво, що це? – хвилина слави чи пів години ганьби? Та хай там що! На мене зараз дивиться майже вся Лартіона! Я осміліла, розправила плечі і вже більш упевнено почала співати далі:
– Зомбі йде кладовищем,
Злісний вітер все свище!
І чекають на жертву і комар, і маніяк.
Я ж пливу у човничку,
Крізь темнесеньку нічку
До тієї, панно́чки,
Що забути не можу аж ніяк, аж ніяк!..
Коли я голосно проспівала два останні рядки, кам’яна куля фонтану якось дивно сколихнулася. Натовп, по-моєму, почав потихеньку оговтуватися від шоку. Гаразд, Вася сказав треба, значить, треба протриматися півгодини. І я продовжила:
– Кажани озвіріли,
Свищуть їхнії крила!
Хоч залишили сили,
Та є в мене коньяк!
Ті шторми та цунамі,
Що стіною між нами,
Я здолаю, кохана,
Бо ти надії маяк!..
Я не відразу зрозуміла, що сталося: натовп іржав. Саме іржав як табун диких коней, яких намагаються спіймати. Невгамовний регіт стояв над Центральною площею. Я надихнулася і бадьорим голосом продовжила співати:
– Моя кралечко рідна,
Обійму тебе, бідна.
Й цілувати до ранку
Буду твої вуста...
Шкода, літнії ночі!
Як та пам’ять дівоча...
Кам’яна куля, підтримувана магією, похитнулася. Натовп, що стояв на бордюрі фонтану, облило з голови до ніг водою. Жінки завищали, чоловіки вилаялися. Почалася тиснява. Потрібно рятувати становище, я затягнула приспів:
– Яа-ак же я на тебе чекаю-у-у-у,
Тільки тебе я кохаю-у-у-у.
Тільки тебе я кохаю-у-у-у,
Тільки тобою живу-у-у!..
Так, це наша курчавська народна дівоча пісня. Сподіваюся, що мене зараз чудово чути в моєму рідному місті. Лаврику, Тайко, передаю вам полум’яний привіт! Мамо, не треба впадати у відчай, знаю, що мій спів тобі завжди був не до душі, але нічого страшного, потерпиш. Не кожен день випадає шанс заспівати заради порятунку королівства!
У пісні ще є довге продовження, про те, яка підступна кохана: вона зустрічається з ним ночами, присягається у вічному коханні, а потім одружується з іншим, розбиваючи на друзки серце бідного хлопця.
Я тільки набрала побільше повітря у легені, щоб продовжити спів, як з усіх боків понеслося:
– Халтура!..
– Женіть цю руду в шию!..
– Даєш сирену!..
– Цицьки покажи!..
– Волосся прибери, цицьок не видно!..
Кільце стражників, що оточували сцену з басейном, здригнулося від натиску натовпу.
