Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян
Біля карети стояв лакей, він відчинив дверцята і відкинув сходинку, щоб нам зручніше було сісти. Ми всілися один навпроти одного, й щойно я відкинула завіску, щоб роздивитися прикрашене місто, як Вася одразу ж її щільно закрив зі словами:
– Не можна, щоб вас хоч хтось побачив.
– А то! Карету можна, а нас ні! – невдоволено прошепотіла я і відсунулася від віконця.
Кхибра зробила те ж саме. Гаразд, поки будемо їхати, я хоч слова пісні згадаю. Коли карета під’їжджала до місця виступу, я пригадала її майже всю. Серце шалено калатало, намагаючись вистрибнути з грудей.
– Щось я хвилююся, – чесно зізналася я.
– Вась, сопільник є? – штовхнула його в бік Кхибра, яка сиділа з ним поруч.
– Авжеж! Ми дуже серйозно підготувалися. Тримай, – він простягнув мені крихітну пляшечку.
Я відкрила її, шумно видихнула і перекинула в себе. З очей миттєво бризнули сльози. Я глибоко й часто задихала. Горло горіло вогнем. Оце вже прям відчуваю, зараз як заспіваю, так мухи у польоті здохнуть. Але біль миттєво минув.
Карета зупинилася, відчинилися двері й ми вийшли. Нас одразу взяли в щільне кільце вартові. Так ми й дійшли до сцени. Вартові розійшлися, і стали тепер півколом, спиною до нас.
– Роззувайся, – практично скомандував Вася.
– Навіщо?
– Подивися на сцену.
Від побаченого брови поповзли на лоба: замість сцени стояв басейн із морською водою, а посеред нього лежали валуни. Тихі хвилі хлюпалися об округлі боки каменів. І тут не обійшлося без магії!
– Сирени можуть ходити по воді, а для дублера зробили магічну доріжку.
– Але як я зрозумію де вона? – я хоч і була спокійною, але мозок просто вибухав від обурення. Я, шукаючи підтримки, кинула швидкий погляд на Кхибру, але вона теж лише розгублено кліпала очима і тільки знизувала плечима. Я зняла черевики.
– Кхибро, допоможи їй, – голосу Василя позаздрив би мороз. – Потрібно зробити так, щоб волосся закривало її обличчя.
Тролиця одразу ж стала поправляти мою зачіску.
– І ще… – сищик зніяковів. – Тобі доведеться роздягнутися. Тобто зняти верх. Спідниця залишиться на тобі.
– Що?! – в один голос з Кхиброю скрикнули ми.
– Річ у тім, що сирена співає або в прозорій сукні, або з гола. – Він винувато розвів руками: – Це не я придумав. Це завжди так.
– Я на це не підписувалася, – категорично заявила я. – Навіть не вмовляй! Я ніколи на це не піду! Ти спеціально всього не розповів? Боявся, що я відмовлюся?!
– Так, – похмуро відповів Вася. – Рута, Остання пісня літа – справа державної важності. Про те, що саме ти сьогодні заспіваєш напівголою, завтра ніхто не згадає! Ніхто! – останнє слово він вимовив по складах. – Всі згадають напівголу сирену. А не тебе.
Кхибра мовчала, але я бачила, що вона вагається – говорити чи ні. Нарешті вона зважилася:
– Руто, у мене взагалі зі співом погано, ти ж знаєш. Якби я могла, то вийшла б замість тебе.
Після того, що подруга пережила, я не очікувала від неї такої готовності до самопожертви. Ображено відкопилив нижню губу, я приречено кивнула і загарчала на Василя:
– Відвернися і не підглядай!
Я зняла кофтинку, а спритні пальці тролиці розшнурували корсет. Я руками прикрила груди, що вислизнули з нього.
– Зажди, – Кхибра розділила моє волосся на три частини. Менша залишилася за спиною, а дві більші майже повністю приховали груди й обличчя.
– Тримайся, Руто, я з тобою, – прошепотіла мені подруга і міцно стиснула мою тремтячу руку.
– Можеш повернутися, – голосом, що впав, сказала я Васі, що він одразу ж і зробив.
– Ох!
Я розлютилася.
– Ти охати та вирячатися на мене будеш?! Краще веди, показуй дорогу на ешафот! Чесне слово, я б тобі залюбки або вуха відкрутила, або качалкою відходила!
Кхибра ледве стримала усмішку. А сищик опустив погляд і залопотів:
– Ходім, авжеж. І вуха ще встигнеш мені відкрутити, й качалкою по хребту дати. І ніякий це не ешафот... Звичайна сцена, тільки з природним басейном...
Ех, дійсно шкода, що я качалку не взяла, я б тебе, гада, так відходила би!.. Справа державної важності!.. Ми підійшли до дерев’яних сходів з поруччям.
– Йде-е-е-е! – хвилею понеслося над площею.
Натовп у радісному збудженні загудів, засвистів і закричав. Почулися поодинокі оплески, які переросли у шквал. Ноги не слухалися, легкий порив вітру сколихнув волосся, яке я миттєво схопила руками й притисла до грудей.
Вася підійшов до мене впритул і зазирнув просто у вічі:
– Прибери руки з грудей, інакше наш план зірветься. Головне – нічого не бійся. Ми тут, поруч з тобою. Усе буде чудово, повір мені.
Я кивнула, а з очей зірвалися сльози. Мені було соромно й страшно. Пригода! Я навіть мріяти не могла про таку «пригоду»!