Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– Привіт! – привіталися ми й помахали руками.

Він усе не зводив із мене очей.

– Руто, – здавленим голосом сказав він, – зроби ласку, покружляй.

От же ж ці чоловіки! Але стало приємно. Чом би й не покружляти. Він хлопець симпатичний. Метелики знову зметнулися над подолом спідниці. Я залюбки покружляла: волосся хвилями обійняло плечі, із зачіски випало дві квітки, які Кхибра майже миттєво вплела наново. Хтозна, може він ніколи такої краси не бачив, нехай помилується!

– Ти співати вмієш? – поставив він якесь дивне запитання.

– Емм... ти ж щойно чув, – почала було я, і осіклася. – А тобі нащо?

Неясна здогадка дряпнула розум, але в це було неможливо повірити.

– Васю, – до нього підійшла Кхибра, – може скажеш що сталося?

– Сирена застудилася, – приречено відповів він. – На дракон-джеті якимось чином пробило захист. І сирена приїхала з опухлим горлом і температурою.

– Так покличте цілителів, – знизала плечима я. – Мені он синець за лічені хвилини звели.

– Рута, цілителька Верес вчора відбула в Дощевськ разом зі своїми адептами-старшовиточниками. Вона не може приїхати. Головний королівський цілитель теж там. Зараз важливо, щоб епідемія не перекинулася за Зорекрилі гори.

– У оскаженілому місті щось сталося?

– На жаль, епідемія пішла далі. За першими припущеннями – холера.

Дощевськ – то якесь закляте місто. З ним ніхто нічого не міг вдіяти. Там була дуже якась загадкова аномальна зона: вісім місяців на рік ішли дощі. Маги-погодники марно ламали голови над неблагополучним містом – нічого не виходило. Складалося таке враження, що місто хтось за якісь гріхи прокляв. Та так сильно, що кілька поколінь магів не могли зняти це прокляття. Дороги там були суцільно бруковані й дерев’яні, тільки недовговічні. Різної сили дощі з величезним задоволенням розмивали дошки та каміння. Через що бруковані дороги ставали щербатими, а дерев’яні тільки й дивись – погрожували провалитися від розмокання і гнилі. Там була царина вогкості та цвілі.

А ще там часто бачили болотників і болотниць. Вони хоч зовні й страшні, але місцевих жителів не чіпали. А тепер у Дощевську на додаток до лихотруски ще й епідемія холери. Наша Орсяна теж скоріше за все там, лікує жителів.

Оце так канікули! Щоправда, в кожного з нас свої пригоди. Дріада мала повернутися вчора, але їх перекинули в Дощевськ. Виявляється, у містечку все геть погано, якщо магістр Верес вилетіла на допомогу.

Я подивилася на Васю – жартує? Але він був серйозний.

– Руто, король послав свого особистого дракона за цілителем. Становище короля дуже хитке. Якщо сьогодні зірветься Прощальна пісня літу, то, хтозна... До зими можуть ввести воєнний стан.

Кхибра злякано дивилася на Васю.

– Ми готуємося до війни?

– Ми завжди до неї готуємося, – буркнув він. – Північним заходом пройшла хвиля бунтів. Острів Дзвінких Гір незадоволений правлінням Еріка Другого.

– Але до чого тут сирена зі своєю піснею? – не розуміла я. – Сирену, що, умовив співати саме Ерік Другий?

Василь мовчав.

– Вась, то ти розкажеш, при чому тут сирена? – повторила моє запитання тролиця.

– Ерік, будучи юним принцом, вирушив із батьками в подорож на кораблі. Коли корабель причалив до берега, майбутній король зник у бухті Семи Стихій. Його шукали кілька днів. Але Ерік немов крізь землю, вірніше, воду, провалився. Батьки оголосили щедру нагороду тому, хто знайде сина. Багато сміливців кинулися шукати його, але поверталися ні з чим. Батьки вже оплакали Еріка –  остання надія згасла з останнім, хто наважився його шукати: той з опущеною головою постав перед королівським подружжям і розвів руками. Але, через кілька місяців, майбутній монарх з’явився разом з сиреною. І оголосив, що відбив ту у каракатиці, яка намагалася потягти її на дно і поласувати нею. За це Ірдонга пообіцяв йому, що в останній день снопов’язу одна з сирен співатиме в Ситові Останню пісню літу.

– А в чому сенс цієї пісні? Адже, наскільки я розумію, до пригоди Еріка Другого її ніхто не співав, і все було добре, – мене роздирала цікавість.

Вася озирнувся на всебіч, немов боявся, що нас хтось почує. Він набрав повітря, щоб відкрити таємницю, але в останню мить видихнув, дістав невеликий амулет, стиснув його в одній руці та сплів пальцями другої руки знак. Звуки одразу зникли. Зрозуміло, полог німоти. Ми з Кхиброю перезирнулися.

– А сенс у тому, що пісня ця особлива. Усі, хто замишляє протягом року проти короля зле – будь-що: заколоти, страйки чи щось подібне – поки співає сирена, геть забувають про це, – пояснив він. – І це таємниця. Велика державна таємниця. Якщо хтось зі сторонніх дізнається чим загрожує Остання пісня літа – бути біді. Лише за останні пів року ми розкрили дванадцять зговорів проти короля. Ситуація геть напружена.

Ми приголомшено мовчали.

– Спеціально підготовлені маги всієї країни цього дня творять особливе заклинання, яке посилюється через покликаний вітер і відлуння в Зорекрилих горах. Пісню сирени чують усі лартіонці.

– Неправда, – сказала я. – Ми в Курчавому ніколи її не чули.