Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

Зал вибухнув оплесками.

– Адепти, – звернулася до нас пані Грехем, – прошу за мною. Якщо раптом загубитеся, то наша аудиторія номер сто три, на четвертому поверсі. Можна дістатися ліфтом.

– Ми всі не вмістимося, – сумно зітхнув Рудольф.

Професорка посміхнулася.

– Це магічний ліфт, адепте Дикий, хмарний. Якщо не боїтеся висоти, а з часом ви перестанете її боятися, сідайте у ліфт, назвіть номер поверху. Хмара доставить вас до місця призначення. Ліфт безпечний, випасти з нього неможливо. Усе захищено магією.

– Овва! – вирвалося у Вальдемара. – Гайда у ліфт! Я хочу це спробувати!

Ліонелла розсміялася, і ми всі вийшли у коридор.

Це було щось неймовірне! До нас з Кхиброю підпливла білосніжна хмарка, що клубочилася. Ми з сумнівом поглянули на неї – підлоги не видно.  Страшно. Але, коли зробили крок, то немов опинилися у високому кошику. Ми назвали четвертий поверх, і хмарка плавно відчалила від поруччя. Вгору і вниз плавно сновигали хмарки з адептами.

– Руто! Кхибро! – почулося зверху.

Задравши голови, ми побачили Геру, Богріса й Альгіна. Вони у своїх формах були мов ялинкові прикраси – яскраві та ошатні. Герман вдягнений у багряну, що символізував його стихію – вогонь, а на Альгін – у сріблястій – повітря. На Богрісі – чорна, мов сажа, форма, із золотистою емблемою. Воно й зрозуміло, Гріс – майбутній некромант. Не знаю чому, але мене сіпнуло. Безсумнівно, всі факультети важливі й потрібні. І факультет некромантії – не виняток, але не можу звикнути до думки, що вони можуть піднімати мертвих, а також приборкувати їх. А ті, хто навчався в аспірантурі, міг розмовляти з духами, приборкувати привидів і ще багато чого. У багатьох з них були примарні фамільяри, до яких неможливо доторкнутися: рука проходила крізь них, чіпляючи лише темну магію, якою вони були просякнуті.

Некромант, який приїжджав до Курчавого мав за фамільяра дух пса. Уявіть, іде вулицею чоловік у темному одязі. В очах клубочиться морок, а поруч клубочиться такий самий морок. Вночі пес зливався з навколишнім світом, тільки очі світилися жовтим, і з пащі струменів слина-морок. Зустрінеш такого «собачку» на задвірках – або з життям розпрощаєшся, або з розумом. Некромант називав свого пса істинним, бо вважалося, що в них тільки безтілесні духи можуть бути фамільярами. А все, що набувало форми і що можна помацати – сучасними пустощами. Хоч деякі види й могли ставати невидимими за велінням господаря, але все одно вважалися спрощеними порівняно з істинними. Вбити фамільяра неможливо. Він завжди оживав поруч з господарем. Коли життєвий шлях господаря закінчувався, фамільяр ішов разом з ним, якому був відданий до останнього подиху. Про все це нам якось розповів той самий некромант, що приїздив до Курчавого, бо нашим питанням не було кінця.

 Цікаво, а в хлопців є фамільяри? Герман влітку обзавівся котом, якого недолюблює вся кімната за те, що він об будь-що точить кігті, а спати любить на випрасуваних речах або чистих рушниках, залишаючи скрізь свою шерсть. Згадавши літні пригоди, я усміхнулася.

Хлопці порівнялися з нами.

– Привіт! – радісно перебиваючи один одного привіталися вони. – Увечері ми до вас завітаємо, якщо ви не проти.

– Заходьте! – тут же погодилася Кхибра.

– Побачимося! – крикнула я.

Ми зупинилися на четвертому поверсі і вийшли з ліфта. Хмаринка наче розчинилася у повітрі. Прямо перед нами опинилися двері з табличкою «103 ФКМ». Ми увійшли до аудиторії, де на нас уже чекала професорка Грехем. Як вона так швидко дісталася? Немов прочитавши мої думки, вона відповіла:

– Викладачі користуються швидкісними ліфтами. Вони знаходяться окремо від хмарних.

– А чому не порталами? – поцікавилася Кхибра.

– Навіщо? Ми користуємося порталами тільки в разі крайньої потреби. До того ж, великий портал зараз працювати не буде. Тож, якщо вам потрібно кудись з’їздити, то користуйтеся драконами чи грифонами.

Для мене портал був справжнім дивом. Некромант до нашого містечка прилітав грифон-диліжансом. Або навіть приїжджав конем. Не так часто в Курчавому можна було побачити, як із порталу виходить поважна особа. Якщо таке й траплялося, то малеча підбігала до блакитнуватого тремтячого віконця і торкалася його. Хтось із них навіть намагався спробувати на смак і лизнув. На жаль, портал виявився несмачним, та й лизнув хлоп, як виявилося, повітря та залишився розчарованим. Хоч не поранив язика і то добре.

Наша аудиторія нагадувала велику затишну кухню. І розділялася на дві частини: в одній – сама кухня, в іншій – довгий стіл із п’ятьма стільцями. Ми всілися, і п’ять пар очей роздивлялися кухню, що знаходилася за спиною в професорки Грехем.

– Отже, мої любі, – почала пані Ліонелла, – я щаслива, що цьорік я навчатиму вас основ кулінарії.

Я була розчарована. Основ кулінарії? Серйозно? Та я це все знаю з дитинства!

– Бачу ваші здивовані  та трохи розчаровані обличчя. Ймовірно, ви думаєте, що знаєте більше за мене... – в аудиторії повисла тиша. – Але давайте домовимося відразу: ви просто зараз забудете все, що знали й чого колись у когось навчалися. Ми будемо крок за кроком осягати поєднання приправ і продуктів, доходити до суті кожної спеції та вчитися чародійству. Коли людина сита – вона задоволена життям, з нею приємно вести бесіду й справи. Тільки пам’ятайте один маленький нюанс – їжа не замінює життя. Не можна подорож замінити гіркою пиріжків або тістечок, а політ на дракон-джеті – добротним шматком окосту і келихом вина. Ми всі їмо, щоб жити. Але не живемо, щоб їсти. Сподіваюся, це не складно запам’ятати?