Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс
— Висновок про те, що вороги активно діють і за межами нашої країни. Щоб добути ту голову, треба було мати своїх людей принаймні в одній іноземній поліції.
— Чоловіче, — потер руки МакФі, — ви демонструєте задатки людини, здатної мислити логічно. Але не все так просто. Тут міг спрацювати і хабар.
— Нам відома ще одна річ, яка в підсумку може виявитися надзвичайно важливою, — озвався Ренсом. — Якщо все це — правда, то вони відкрили спосіб зробити себе безсмертними. — Він на якусь мить змовк, а тоді повів далі: — Насправді в нас на очах зароджується нова раса — безсмертні «обрані голови». Вони назвуть це наступним кроком в еволюції. Відтак усі створіння, яких ми з вами величаємо людьми, стануть невдовзі всього лишень кандидатами до нової раси, або її рабами, або, можливо, просто поживою для неї.
— Зародження раси «безтілесних людей»! — вигукнув Дімбл.
— Схоже на те, — погодився МакФі, простягаючи докторові свою табакерку. Той відмовився; тоді ольстерець сам добув звідтіля дрібку тютюну і повів далі: — Але не варто нам вправлятися зараз у риториці, лякаючи самих себе, і втрачати голову тільки через те, що хтось позбувся тіла. Я б усе ж поставив на голову нашого господаря, і на вашу, докторе Дімбл, та й на свою, супроти голови того хлопаки — байдуже, википає там у нього мозок чи ні. Звісно, за умови, що ми будемо тими своїми головами належним чином користуватися. Отже, було б добре почути, до яких практичних кроків ми можемо вдатися з огляду на ці нові обставини. — В лад зі своїми словами МакФі постукував себе пальцями по коліну, а закінчивши, пильно глянув на Ренсома і додав: — Це питання я ставив вам уже не раз і не два.
Вираз обличчя у Ґрейс Айронвуд раптом змінився — от наче над жаром у каміні здійнявся раптом пломінь вогню.
— Пане МакФі, невже ви не довіряєте нашому керівникові? — різко запитала вона. — Дайте йому можливість оголосити свій план, коли настане відповідний момент.
— Таким же робом я, панно Айронвуд, можу запитати, чи довіряє наш керівник своїй раді, — парирував МакФі.
— Що ви маєте на увазі? — звів брови Дімбл.
— Ренсоме, ви вже вибачте, але я говоритиму відверто, — мовив ольстерець. — Отже, наші вороги здобули собі ту голову. Вони встановили контроль над Еджстоу й ось-ось доб’ються того, що дію англійських законів у місті буде призупинено. А ви й далі твердите, що виступати нам ще не час. Якби півроку тому ви прислухалися до моєї поради, то на цей час ми мали б у своєму розпорядженні розгалужену організацію з осередками по всій країні, а може й навіть зі своїм представництвом у парламенті. Я знаю, ви скажете, що так діяти нам не можна. Що ж, нехай. Але якщо ви ні нас не слухаєте, ні самі не приймаєте якихось конкретних рішень, то навіщо ми всі тут сидимо? Хтозна, може, вам краще просто відіслати нас геть і підшукати собі якихось кращих порадників?
— Тобто просто розпустити наше товариство? — недовірливо перепитав Дімбл.
— Еге ж, — кивнув МакФі.
Ренсом посміхнувся і сказав:
— Я не маю на це жодного права.
— Тоді дозвольте поцікавитись, — не вгавав МакФі, — яке право ви мали нас усіх тут збирати?
— Я вас не збирав, — мовив Ренсом, а тоді, обвівши всіх присутніх поглядом, додав: — Тут криється якесь химерне непорозуміння! Ви що, справді всі вважали, що я сам вас зібрав?
Ніхто не відповів, і він, секунду помовчавши, повторив своє запитання:
— Ви справді так вважали?
— Ну, що стосується особисто мене, — озвався Дімбл, — то я абсолютно впевнений, що все відбулося якось непомітно — а чи навіть випадково. Ви ніколи не пропонували мені приєднатися до певного руху — на щось таке не було й натяку. Тому я завжди вважав себе, скажімо, звичайнісіньким прихильником, не більше. Мені здавалося, що всі інші тут пов’язані між собою трохи міцніше.
— Ви знаєте, чому ми з Камілою тут, сер, — взяв слово Деністон. — Ясна річ, ми не загадували, чим займатимемось, та й передбачити цього ніколи не зуміли б.
Панна Айронвуд сиділа з застиглим виразом на помітно зблідлому обличчі.
— Ви хочете, щоб я… — почала було вона, та Ренсом поклав їй на плече руку і заспокійливо мовив:
— Ні-ні, Ґрейс, не час зараз розповідати тут усі ці історії.
— Бачу, бачу, куди ви гнете, — суворий вираз на обличчі МакФі змінився широкою усмішкою. — Все відбувалося, так би мовити, само по собі… гаразд, нехай. Та все ж дозволю собі зауважити, докторе Ренсом, що не все так просто. Не пригадую, коли саме вас стали називати нашим керівником, але менше з тим, не про те мова; так от, як на мене, і це, і ще кілька речей свідчать, що ви поводитесь радше як керівник певної організації, ніж як господар дому, де зібралося веселе товариство.
— Все правильно, я і є керівник, — посміхнувся Ренсом. — Невже ви гадаєте, що я зважився б на це, якби рішення приймали ви чи я сам? Ви не обирали мене, а я — вас. Щобільше, навіть великі Оярси, яким я служу, мене не обирали. Спершу здавалося, наче я потрапив до їхніх світів геть випадково. Так само тут з’явилися всі ви, так само тут з’явилися навіть тварини. Ні ви, ні я нічого не організовували; все це просто зійшло на нас… якщо хочете, всмоктало нас у себе. Безперечно, ми — члени організації, та тільки створили її не ми. Тому я й кажу, що не маю жодного права відсилати вас геть із цього маєтку.
На якийсь час у блакитній кімнаті запала повна тиша, чути було лише, як потріскують дрова в каміні.
— Якщо ми вже все обговорили, — озвалася зрештою Ґрейс Айронвуд, — то, може, дамо доктору Ренсому трохи перепочити?
