Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

— Ти куди? — різко запитала Фея.

— До Візера, а тоді — додому.

— Зачекай, краще цього не роби, інакше ми з тобою посваримося всерйоз і надовго. Сам подумай, ворогів у тебе і так уже вистачає…

— Та йдіть ви до дідька! — не витримав Марк.

— Стій, Стадоку! — крикнула Фея. — Зачекай! Не будь ідіотом!

Але Марк був уже у вестибюлі. Всі сумніви стосовно того, що робити далі, зникли. Спочатку — до Візера, проте не питати дозволу, а просто заявити, що він їде додому, бо у його дружини серйозні проблеми зі здоров’ям, і відразу вийти з кабінету — заки той встигне щось відповісти. Як усе складеться далі, наразі важко було сказати, але тепер це не мало особливого значення. Тож Марк одягнув плаща і капелюха, хутко піднявся сходами і постукав у двері кабінету заступника директора.

Відповіді не було, проте Марк помітив, що двері зачинені не зовсім щільно, а трішки штовхнувши їх і зазирнувши досередини, побачив, що Візер сидить у кріслі спиною до дверей.

— Я перепрошую, сер, — мовив він. — Можна вас на хвилинку?

Заступник директора не відізвався.

— Перепрошую, — повторив Марк голосніше, проте Візер ані не озвався, ані навіть не ворухнувся. Марк трохи повагався, а тоді переступив поріг. Обійшов довкола столу, глянув на господаря й на мить утратив дар мови: йому здалося, наче перед ним — труп. Утім, вже за секунду стало зрозуміло, що це не так. В кабінеті було зовсім тихо, і він виразно чув дихання Візера; той навіть не спав, бо очі мав розплющені і ніби мимохідь сковзнув по ньому байдужим поглядом. «Вибачте, сер…» — видушив із себе Марк, але змовк, бо чоловік у кріслі його не слухав. Візер, здавалося, перебував у цю хвилину де завгодно, та тільки не у себе в кабінеті, і Маркові навіть свінула геть божевільна думка: а чи не блукає душа старого зараз невагомою хмаринкою якимись примарними безпросвітними світами, десь у пустельних і безмовних просторах усесвіту? З безбарвних та водянистих Візерових очей прозирала сама безконечність — безформна і безмежна. В кабінеті було тихо і холодно: годинник стояв, а вогонь у каміні давно погас. Звертатися до людини з таким виразом обличчя не було, мабуть, жодного сенсу, але й просто піти геть теж не випадало, бо ж господар, безперечно, помітив його присутність. Марка охопив страх; йому ще зроду не доводилося переживати нічого подібного.

Коли Візер нарешті заговорив, то дивився не на Марка, а повз нього, кудись у вікно чи то пак у небо, що сіріло за шибкою.

— Я знаю, хто ви, — сказав він. — Ви — Стадок. Навіщо ви сюди прийшли? Краще б ви цього не робили. Забирайтеся геть.

І тоді нерви у Марка здали остаточно. Всі страхи, які день за днем поволі накопичувалися у нього в голові, зненацька бурхливо завирували, і це додало йому рішучості: через кілька секунд він уже стрімголов мчав сходами донизу, перестрибуючи по три східці нараз. Не збавляючи ходу, перетнув вестибюль і вискочив надвір. Куди йти далі, теж було цілком ясно: просто навпроти входу, поміж деревами, починалася стежка, якою за півгодини можна дістатися до Корт-гемптона, а звідти автобусом — до Еджстоу. Про майбутнє Марк у ті хвилини не думав узагалі. Тієї миті щось важили тільки дві речі: по-перше, опинитися подалі від Белбері, а по-друге — повернутися до Джейн. Потяг до дружини, фізичний, але зовсім не чуттєвий, заполонив усе його єство; саме її тіло подарувало б йому і втіху, і силу, а один-єдиний доторк умить змив би з нього весь бруд, у якому він, здавалося, добряче викачався останніми днями. Від думки про те, що вона й справді могла збожеволіти, не зосталося й сліду. Молодості властиво не надто вірити у лихо, тож Марк не міг позбутися відчуття, що варто йому як слід рвонутися — і тенета, у які він потрапив, розірвуться, хмари розвіються, а вони з Джейн сядуть у себе вдома пити чай, ніби нічого й не трапилось.

Він був уже поза межами маєтку; перейшов через дорогу, ступив під дерева і раптом зупинився як укопаний. Ні, це неможливо… такого просто не може бути… Попереду, трохи віддалік на стежці, з’явилася раптом довготелеса, трохи сутула постать, що неквапним кроком рухалася йому назустріч, мугикаючи собі під ніс якусь простеньку мелодійку. І тієї ж миті Марк відчув, як розвіюється, зникає без сліду вся його рішучість і відвага; на щось більше її не вистачило.

Він розвернувся, трохи постояв — такого болю його душа, либонь, не знала ще ніколи, — а тоді повільно, знемагаючи від страшенної втоми, яка зненацька каменем лягла йому на плечі (ноги, здавалося, ось-ось просто відмовлять), поплентався назад до Белбері.

На першому поверсі у сент-енському маєтку МакФі мав невелику кімнатку, яку називав кабінетом; жінки могли заходити туди тільки з його дозволу Саме до цього кабінету він і привів Джейн пізнім пополуднем, аби «коротко й об’єктивно окреслити становище».

— Насамперед хочу сказати, — почав МакФі, — що я знаю нашого господаря вже безліч років; більшу половину свого життя він був філологом. Я не надто прихильно ставлюся до того, що філологію дехто зараховує до точних наук… але наразі не про це мова, я згадав зазначений факт тільки для того, аби засвідчити, що він, безумовно, дуже розумний. У нас тут не зовсім звичайна розмова, і, щоб не випереджати події, я не хотів би зараз наголошувати на тому, що він завжди відзначався вельми розвинутою уявою. Колись його знали під іменем Ренсом.

— Заждіть, це часом не він написав «Діалект і семантику»? — запитала Джейн.

— Еге ж, еге ж, власне він, — відповів МакФі. — Так от, приблизно шість років тому — всі дати в мене занотовані у блокноті, але зараз це не має особливого значення, — Ренсом