Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

— не той лагідний місяченько з незліченних народних пісень, які особливо полюбляють співати у південних краях, а місяць-мисливець, розпалений витязь — покровитель безумців, в жилах у яких нестримно вирує гаряча кров. Якби той холодний супутник лише допіру пристав до нашої планети, а отже й уперше з’явився на очі Джейн із Камілою, то й тоді, мабуть, не справив би на них такого моторошного враження. Джейн відчула, як по спині в неї забігали мурашки.

— Знаєш, той пан МакФі… — почала вона, коли вони бралися вже під гору стрімкою стежкою, якою можна було дістатися до найвищого місця в саду.

— Та знаю, — відгукнулася Каміла, а тоді запитала: — Ти в це повірила?

— Ясна річ.

— А як пан МакФі пояснив тобі господарів вік?

— Маєш на увазі, те, що він виглядає так молодо… чи є таким молодим?

— Еге ж. Таке трапляється з тими, хто повертається з зірок або, принаймні, з Переландри — адже там досі рай. Попроси його якось розповісти тобі про ту планету. Він ніколи не постаріє — ні на рік, ні навіть на місяць.

— А помре?

— Думаю, його просто заберуть звідси — назад, у Глибокі Небеса. Відколи створено світ, таке вже траплялося раз чи два… ні, трохи більше, разів, певне, шість.

— Каміло!

— Запевняю тебе, це справді так.

— То… то хто ж він такий?

— Люба моя, він — людина, а ще — пендраґон Лоґресу. Оцей дім, ми всі та Пан Бультитюд з кішкою Щипкою — це все, що залишилося від Лоґресу; все решта давно стало просто Британією. Ходімо, давай дійдемо аж до верху. Ну й дме сьогодні… Хтозна, можливо, ввечері до нього прийдуть вони.

4

Пізніше, коли Джейн під пильним наглядом Барона Корво — так величали господареву галку — мила на кухні посуд, всі інші зібралися у блакитній кімнаті на нараду.

— Що ж, — мовив Ренсом, коли Ґрейс Айронвуд закінчила читати свої нотатки, — ось такий сон бачила минулої ночі пані Стадок. Усе в ньому здається мені доволі вірогідним.

— Вірогідним? — недовірливо перепитав доктор Дімбл. — Не розумію. Ви ж не думаєте, що вони справді мають таку штуковину?

— А ви як вважаєте, МакФі? — звернувся Ренсом до свого давнього друга.

— Еге ж, таке може бути, — відповів той. — Бачите, в лабораторіях вже давно проводять такі експерименти з головами тварин. Берете, приміром, кота, відрізаєте йому голову, а тіло викидаєте. Якщо під належним тиском подавати до тієї голови кров, то якийсь час її можна підтримувати у функціональному стані.

— Нічого собі! — здивувалася Айві Меґз.

— Ви хочете сказати, що голова залишатиметься живою? — спитав Дімбл.

— Ну, слово «живий» можна трактувати по-різному. Вона збереже всі свої функції і для широкого загалу, мабуть, таки залишатиметься живою. Але якщо мова йде про людину, про свідомість… не знаю, що й сказати.

— Таке вже робили, — озвалася панна Айронвуд. — Один німець пробував здійснити такий експеримент з головою страченого злочинця ще перед Першою світовою.

— Це доведений факт? — зацікавився МакФі. — А ви знаєте, чим це закінчилося?

— Нічим. Голова просто стала кінець кінцем розкладатися, як це й мало бути.

— Ой ні, з мене досить… — Айві раптом підхопилася з місця і притьмом вибігла з кімнати.

— В такому разі те жахіття — правда, це не просто сон, — мовив доктор Дімбл. Він трохи зблід на виду; натомість обличчя його дружини не виражало нічого, крім стриманої огиди, з якою дами давнього гарту вислуховують неприємні подробиці, коли розуміють, що уникнути цього годі.

— Ну, це ще не доведено, — заперечив МакФі. — Пропоную дотримуватися фактів. Можна хіба припустити, що сон, який наснився пані Стадок, має певний зв’язок із реальністю.

— Гаразд, а що за тюрбан міг бути на тій голові? — запитав Деністон. — І що за набряк зверху?

— Ви ж самі здогадуєтеся, що це, — сказав господар.

— А я не дуже, — мовив Дімбл.

— Якщо припустити, — взявся відповідати МакФі, — що цей сон справді тією чи іншою мірою відповідає дійсності і їм таки вдається підтримувати в тій голові життя, то таким хлоп’ятам, як вони, насамперед спало б на думку збільшити мозок. Вони б випробували задля цього всі відомі їм стимулятори, а потім узяли б та й відкрили череп — щоб мозок просто, якщо хочете, википав назовні. Безперечно, саме тут собака й зарита… Штучно спричинена гіпертрофія мозку з метою надати розуму надлюдської сили.

— А хіба взагалі можливо, — спитав Ренсом, — щоб така гіпертрофія сприяла зростанню розумової діяльності?

— Власне це й видається мені слабким місцем в усій цій історії, — сказала панна Айронвуд. — Як на мене, це могло б із таким же успіхом спричинити божевілля — або й узагалі нічого не спричинити. Проте існує, звісно, ймовірність того, що все могло піти саме так, як вони й задумали.

— Отже, — підсумував Дімбл, — ми протистоїмо мозку злочинця, збільшеному до надлюдських розмірів; хтозна, що діється зараз у його свідомості, але радше за все він мучиться від нестерпного болю і відчуває страшенну ненависть…

— Я не певна, що йому так уже боляче, — засумнівалася панна Айронвуд. — Можливо, спочатку у нього трохи боліла шия.

— Гадаю, насамперед нам треба з’ясувати, які висновки можна зробити з відомостей про спілкування ворога з Алькасановою головою і до яких практичних кроків можна відтак вдатися, — мовив МакФі. — Звісно, вважаючи все це лише робочою гіпотезою, заснованою на припущенні, що сон пані Стадок відповідає дійсності.

— Ну, один висновок можемо сміливо зробити вже тепер, — сказав Деністон.