На лезі клинка - Джо Аберкромбі

Глокта простягнув документ так, щоб було видно вартовим.

— Мерсерам кінець. Ви нічого не виграєте від чого, що стоятимете у нас на шляху. Кидайте свої шпаги! Даю слово, що вам не зашкодять!

Вартові невпевнено перезирнулись.

— Кидайте! — закричав Джеленгорм, підступаючи ближче.

— Гаразд!

Один із чоловіків нагнувся і поклав свою шпагу по підлозі. Фрост притиснув її ногою.

— Ти теж! — крикнув Глокта до другого. — Швидко!

Вартовий покірно кинув свою шпагу на підлогу і підняв руки. За мить по тому кулак Фроста врізався йому у підборіддя так, що вартовий бахнувся об стіну й обм'як.

— Але ж... — вигукнув перший вартовий.

Фрост вхопив його за шкірку і спустив зі сходів. Той усе перекидався і перекидався, стукаючись об сходинки, аж поки не докотився до низу, де й завмер.

«Знайоме відчуття».

Джеленгорм стояв заціпенілий і здивовано кліпав, усе ще тримаючи шпагу.

— Мені здається, ви казали...

— Не бери в голову. Фросте, спробуй знайти інший вхід.

— Тгак.

Альбінос потупотів далі по коридору. Глокта хвилинку зачекав, а тоді підійшов до дверей і спробував відкрити двері. На його превеликий подив, ручка піддалась, і двері розчахнулись.

Кабінет просто світився розкішшю, а завбільшки був як конюшня. Різьблення на високій стелі було вкрите позолотою, корінці книжок на полицях інкрустовані самоцвітами, а величезні меблі начищені до дзеркального блиску. Все виглядало надміру великим, пишним, дорогим.

«Але кому потрібен смак, коли є гроші?»

Інтер'єр кімнати довершували кілька великих вікон нового зразка з великими шибками і тонкими перемичками, крізь які відкривався чудовий вид на місто, затоку і кораблі. Магістр Каулт сидів, усміхаючись, за величезним позолоченим столом біля середнього вікна, одягнений у свою розкішну робочу мантію і частково відгороджений масивною шафою, на дверях якої був викарбуваний герб Гільдії мерсерів.

«Отже, втекти йому не вдалося. Він у мене в руках. Він...»

До товстої ніжки шафи була прив'язана мотузка, яка вилася по підлозі. Ґлокта прослідкував за нею очима. Інший кінець був закріплений на горлі магістра.

«Ага, він все-таки має спосіб втечі».

— Інквізитор Ґлокта! — Каулт засміявся писклявим, нервовим сміхом. — Радий нарешті з вами познайомитись! Я стільки всього чув про ваші розслідування!

Його пальці сіпнулися до вузла на шиї і він переконався, чи надійно тримається мотузка.

— Не тисне нашийник, магістре? Може, знімете?

Знову веселий писк.

— О, це навряд! Я не збираюся відповідати на жодні ваші запитання, дякую!

Краєм ока Ґлокта помітив, як прочинились бічні двері. З-за них з'явилася біла рука, пальці якої поволі намацували одвірок.

«Фрост. Отже, досі є надія, що ми його схопимо. Треба тягнути час».

— Уже нема на що відповідати. Нам усе відомо.

— Справді? — загиготів магістр.

Альбінос тихенько прослизнув до кімнати і тримався у затінку стіни, а від очей Каулта його приховувала велетенська шафа.

— Нам відомо про Келайна. Про вашу маленьку домовленість.

— Недоумок! Не було в нас ніякої домовленості! Келайн був занадто порядним для підкупу! Він нізащо не взяв би в мене навіть марки!

«Тоді як...»

Каулт огидно посміхнувся.

— Секретар Сульта, — сказав він і знову загиготів. — Просто під його носом, як і під твоїм, каліко!

«Дурень, дурень — секретар передавав повідомлення, він бачив зізнання, він знав усе! Я ніколи не довіряв цьому підлесливому вишкварку. Отже, Келайн був вірним».

Ґлокта стенув плечима.

— Усі ми іноді помиляємось.

Магістр скривився у глузливій посмішці.

— Іноді? Та ти тільки те й робиш, що помиляєшся, довбню! Світ і близько не такий, яким ти його уявляєш! Ти навіть не знаєш, на чиїй стороні воюєш! Ба, ти й не відаєш, що то за сторони!

— Я на стороні короля, а ось ти — ні. Це все, що мені треба знати.

Фрост дістався шафи і притиснувся до неї, не відводячи пильних рожевих очей і намагаючись виглянути так, щоб його не помітили.

«Ще трохи, ледь-ледь далі...»

— Ти нічого не знаєш, каліко! Що ми такого скоїли? Дрібна несплата податків, незначне хабарництво — тільки й усього!

— Ну, і ще якісь там дев'ять вбивств.

— У нас не було вибору! — закричав Каулт. — Ніколи не було вибору! Ми мали заплатити банкірам! Вони позичили нам гроші, тож ми змушені були повернути позику! Ми платили їм роками! Цим кровопивцям — Валінту і Балку! Ми віддали все, але їм завжди було мало!

«Валінт і Балк? Банкіри?»

Глокта окинув поглядом розкішний кабінет.

— Тобі ніби вдається ще триматись на поверхні.

— Ніби! Ніби! Все, що ти бачиш — мана і брехня! Все це належить банкірам! Ми самі належимо банкірам! Ми винні їм тисячі! Мільйони!

Каулт загиготів про себе.

— Але навряд чи вони їх тепер отримають, еге ж?

— Так, навряд чи.

Каулт перехилився через стіл — мотузка звисала з його шиї і терлася об шкіряну оббивку стільниці.

— Тобі потрібні злочинці, Глокто? Потрібні зрадники? Вороги короля і держави? Шукай у Закритій Раді. Шукай у Будинку питань. Шукай в Університеті. Шукай у банках, Ґлокто!

Він помітив Фроста, котрий підступав із-за шафи — їх розділяло всього чотири кроки. Очі Каулта зробилися круглими і він зірвався з крісла.

— Хапай його! — заволав Глокта. Фрост зірвався з місця, перелетів через стіл і вхопив полу мантії Каулта, котрий крутнувся і кинувся до вікна.

«Він наш!»

Нараз мантія з огидним тріском розірвалась, і в білій руці Фроста залишився шматок тканини. Каулт, здавалось, на якусь мить завмер у повітрі посеред блискітливих уламків дорогого скла, а потім зник. Мотузка смикнулась і натягнулась.

— Шьогт! — прошипів Фрост, спопеляючи поглядом розбите вікно.

— Він стрибнув! — охнув Джеленгорм, роззявивши рота.

— Та невже?!

Глокта пошкутильгав до столу і забрав з рук Фроста відірваний клапоть. Зблизька тканина геть не виглядала чудовою: розфарбована яскраво, але зіткана погано.

— Хто би міг подумати? — промимрив Глокта собі під ніс. — Дешевина.

Він підійшов кульгавою ходою до вікна і глянув униз. Голова шановної Гільдії мерсерів поволі гойдався із боку в бік двадцятьма футами нижче, а його роздерта, вишита золотом мантія тріпотіла на вітрі.

«Дешевий одяг і дорогі вікна. Якби тканина була міцнішою, ми б його впіймали. Якби вікна мали грубші перемички, ми б його впіймали. От від яких випадковостей залежить життя людини».

Внизу, на вулиці, вже збирався наляканий натовп: люди тицяли пальцями, перемовлялися і витріщались на повисле тіло. Якась жінка