На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Бурр відвернувся від вікна і поглянув на Веста.
— Здається, ти, майоре, народився в Енґлії?
— Так, сер, на півдні, біля Остенхорма. До смерті батька там знаходилась наша сімейна ферма...
Він затнувся.
— Ти там виріс?
— Так.
— Отже, місцевість тобі знайома?
Вест спохмурнів.
— Лише у тих краях, сер, але я вже не був там...
— Ти знаєш цих північан?
— Так, деяких. Багато з них досі живе в Енґлії.
— Ти знаєш їхню мову?
— Трохи, але вони мають багато...
— Добре. Я збираю штаб офіцерів — надійних хлопців, котрі виконуватимуть мої доручення, і слідкуватиму за тим, щоб наша армія не розвалилася ще до того, як вона зіткнеться з ворогом.
— Звісно, сер.
Вест почав мізкувати.
— Капітан Лютар здібний і розумний офіцер, лейтенант Джеленгорм...
— Ха! — вигукнув Бурр, розчаровано махнувши рукою. — Я знаю Лютара, цей хлопець — бовдур! Про таких яснооких слиньків я й говорив! Мені потрібен ти, Весте.
— Я?
— Так, ти! Не хтось, а сам маршал Варуз, найвідоміший солдат Союзу, дав тобі блискучу рекомендацію. Він каже, що ти найвідданіший, найзавзятіший і найстаранніший офіцер. А це саме ті якості, які мені потрібні! Лейтенантом ти воював у Гуркулі під командуванням полковника Глокти, правда?
Вест зглитнув слину.
— Ну, так.
— І всім відомо, що ти першим пустився крізь пролом під час облоги Ульріока.
— Ну, одним із перших, я...
— Ти командував солдатами в бою, а твоя особиста відвага поза сумнівом! Не варто прибіднятися, майоре, ти саме той, хто мені потрібен!
Бурр сів із посмішкою на обличчі, переконаний, що доніс свою думку. Він знов одригнув, прикривши рот рукою.
— Вибачай... клятий розлад травлення!
— Сер, дозвольте говорити відверто?
— Я не придворний, Весте. Ти завжди повинен говорити зі мною правдиво. Я цього вимагаю!
— Посада у штабі лорд-маршала... сер, ви повинні дещо розуміти. Я син поміщика. Простолюдин. Мені навіть як командиру батальйону важко домогтися поваги молодших офіцерів. Люди, яким мені доведеться віддавати накази, якщо я буду членом вашого штабу, сер, старші офіцери блакитної крові... — Він затнувся, пригнічений. Маршал втупився у нього нерозуміючим поглядом. — Вони цього не допустять!
Бурр здивовано звів брови.
— Не допустять?
— Їхня гордість цього не дозволить, сер, їхня...
— До дідька їхню гордість! — Бурр подався вперед, не зводячи темних очей з Веста. — А тепер послухай мене, і то уважно. Часи змінюються. Мені не потрібні люди з блакитною кров'ю. Мені потрібні люди, які здатні планувати, організовувати, віддавати накази і їх виконувати. У моїй армії не буде місця тим, хто викаблучується, скільки би тої блакиті у крові вони не мали. Як член мого штабу ти представлятимеш мене, а я не терпітиму зневаги чи нехтування. — Він несподівано знову відригнув і вгатив кулаком по столу. — Я про це подбаю! — гаркнув він. — Часи змінюються! Коли вони не відчувають цього зараз, то відчують потім!
Вест відповів німим поглядом.
— Так чи інакше, — Бурр нетерпляче махнув рукою, — це не дискусія, а наказ. Тепер у тебе нове призначення. Ти потрібен своєму королю, своїй країні, і на тому крапка. Маєш п'ять днів, щоб передати командування батальйоном у нові руки.
І лорд-маршал повернувся до паперів.
— Так точно, сер, — пробурмотів Вест.
Він занімілими пальцями намацав ручку позаду себе і, зачинивши двері та дивлячись у підлогу, побрів коридором. Війна. Війна на Півночі. Дунбрек захоплений, північани напали на Енґлію. Довкола нього сновигали заклопотані офіцери. Хтось зачепив Веста, але він не зважав. На його батьківщині люди були в небезпеці, у смертельній небезпеці! Люди, яких він, можливо, знав, сусіди. Навіть зараз, усередині Союзу, точилась боротьба! Майор потер підборіддя. Ця війна може стати жахіттям. Навіть гіршою за війну в Гуркулі, і він перебуватиме у самому центрі подій. Посада в штабі лорд-маршала. У нього? Коллема Веста? Простолюдина? Він досі не міг у це повірити.
Вест відчув, яку його душу закрадається промінь провинної радості. Саме заради такого призначення він надривався усі ці роки. Якщо не схибить, то хтозна-чого він ще зможе досягнути. Звичайно, ця війна була, безумовно, поганою, жахливою.
Він відчув, що посміхається. Просто жахливою. Але, можливо, саме вона дасть йому ключ до успіху.
Магазин театрального реквізиту
ід ногами поскрипувала і похитувалася палуба, вгорі тихо лопотіли вітрила, а ще вище у солоному повітрі перегукувалися морські птахи.— Ніколи не думав, що побачу щось подібне, — пробурмотів Лоґен.
Місто розкинулось величезним білим півмісяцем вздовж широкої блакитної затоки, а відтак через безлік мостів, що здалеку видавались геть крихітними, переходило на скелясті острівці у морі. То тут, то там помежи сплетінь зеленіли парки, виблискували на сонці тонкі сірі лінії річок та каналів. Всіяні вежами стіни оточували передмістя, відважно пробиваючись крізь плутанину будинків. Від здивування Лоґен, як останній дурень, забув про відкритий рот, а його очі металися туди-сюди, неспроможні охопити все нараз.
— Адуа, — промовив Баяз. — Центр світу. Поети величають його містом білих веж. Здалеку воно прегарне, чи не так? — Маг нахилився до нього. — Але повір мені, зблизька від нього смердить.
Із середини міста почала здійматися величезна фортеця. Її білосніжні стіни нависали над безліччю навколишніх будівель, а блискучі куполи світились під яскравим сонцем. Лоґен ніколи не думав, що людина здатна створити щось настільки величне, пишне і могутнє. Одна вежа стриміла особливо високо, вище за всі інші: її темні, гладенькі колони сходилися конусом і немов підпирали саме небо.
— Бетод збирається влаштувати війну з ними? — прошепотів Лоґен. — Та він збожеволів.
— Можливо. Утім, Бетод, яким би марнославним і пихатим не був, розуміє, що таке Союз. — Баяз кивнув на місто. — Усі ці люди заздрять одне одному. Союз союзом, але вони готові перегризти одне одному горлянки. Бідні скубуться за дрібниці. Багаті ведуть таємні війни за владу та гроші, і називають себе урядом. Це війни слів, обману та підступу,
