На лезі клинка - Джо Аберкромбі

Брок заворушив вустами, пробуючи на смак поразку.

— Це не правосуддя! — закричав він, обертаючись до своїх колег. — Цих людей, безумовно, катували!

Рот архілектора презирливо скривився.

— А як, на вашу думку, ми маємо поводитись зі зрадниками і злочинцями? — пронизливо закричав він. — Може, ви пропонуєте прихищати невірних під своїм крилом, лорде Брок? — Архілектор гупнув по столу так, наче й він міг бути винним у державній зраді. — Особисто я не дозволю, щоб наш великий народ потрапив до рук ворогів! І неважливо — зовнішні це вороги чи внутрішні!

— Геть мерсерів! — закричав хтось із галереї для публіки.

— Нехай зрадників покарає правосуддя!

— Королівське правосуддя! — заволав товстун з дальнього краю зали.

Здійнялася хвиля гніву і схвалення, залунали заклики до жорстких мір і суворих покарань.

Брок озирнувся до своїх прибічників у першому ряді, але підтримки не знайшов. Він стиснув кулаки.

— Це не правосуддя! — закричав він, показуючи на трьох в'язнів. — Це не докази!

— Його Величність з вами не погоджується! — закричав Хофф. — І вашої згоди не потребує! — Він підняв об'ємний документ. — Гільдія мерсерів оголошується розпущеною! Їхня ліцензія відкликана за указом короля! У найближчі кілька місяців Королівська комісія з питань торгівлі і комерції розглядатиме заявки на право торгівлі у місті Вестпорт. А поки триває відбір кандидатів, керівництво торговельними шляхами знаходитиметься у надійних і вірних руках. Руках королівської Інквізиції.

Архілектор Сульт скромно вклонився, не звертаючи уваги на люті крики речників і публіки.

— Інквізиторе Глокто! — продовжив лорд-камергер. — Відкрита Рада дякує вам за старання і просить виконати ще одне завдання в рамках цієї справи. — Хофф простягнув трохи менший документ. — Це ордер на арешт магістра Каулта, підписаний самим королем. Просимо негайно вручити його адресату.

Глокта силувано вклонився і забрав документ з простягнутої руки лорд-камергера.

— Ти, — мовив Хофф, глянувши на Джеленгорма.

— Лейтенант Джеленгорм, мілорд! — вигукнув здоровань, спритно виступивши наперед.

— Неважливо, — нетерпляче кинув Хофф. — Візьми двадцять солдатів із Королівського полку і супроводжуй інквізитора Глокту до будинку Гільдії мерсерів. Подбай про те, щоб ніхто і ніщо не покидало будівлі без його наказу!

— Так точно, мілорде!

Джеленгорм покинув свій пост і побіг до виходу, притримуючи ефес шпаги однією рукою, щоб та не била його по нозі. Глокта пошкутильгав за ним, вистукуючи палицею по сходах — ордер на арешт магістра Каулта він міцно стискав у вільній руці. Величезний альбінос тим часом підняв в'язнів на ноги і вони, похитуючись та брязкаючи ланцюгами, попленталися до дверей, через які прийшли.

— Лорде-камергер! — спробував востаннє докричатися Брок.

Джезаль замислився, скільки грошей він заробив на мерсерах. Скільки грошей сподівався заробити. Очевидно, цілу гору.

Утім, Хофф залишився незворушним.

— На цьому засідання оголошую завершеним, мілорди!

Маровія піднявся ще до того, як лорд-камерґер закінчив говорити, очевидно, дуже вже йому хотілося забратися геть. Здоровенні гросбухи з гупанням закрились. Доля шановної Гільдії мерсерів була вирішена. Зала знову сповнилася збудженим, щоразу голоснішим гомоном, до якого згодом приєднались шурхотіння й тупіт речників, що почали вставати й рухатись до виходу. Архілектор Сульт залишився сидіти, спостерігаючи, як його переможені противники неохоче покидають перший ряд. Джезаль востаннє перехопив відчайдушний погляд Салема Ревса, коли того вели до малих дверей, але тут практик Фрост смикнув ланцюг, і купець розчинився у темряві.

Людей на площі тепер ще побільшало, і хвилювання неосяжної юрби все сильнішало в міру поширення новини про розпуск Гільдії мерсерів серед тих, хто не потрапив на засідання. Люди спинялись, не вірячи своїм вухам, або поспішали хто куди: налякані, вражені, спантеличені. Джезаль побачив, як один чоловік тупо дивився на нього, на всіх, хто проходив повз: його обличчя зблідло, а руки тремтіли. Певно, мерсер, або тісно пов'язана з мерсерами людина — настільки тісно, щоб піти на дно разом із ними. Таких людей буде багатенько.

Джезаль відчув раптове збудження. Неподалік, недбало опираючись на каміння, стояла Арді Вест. Вони не бачилися якийсь час — відтоді, як вона сп'яну зірвалася, — і він здивувався, як приємно було її зустріти знову. «Мабуть, з неї достатньо покарання», — помислив він. Кожному потрібно давати шанс вибачитись. Джезаль поспішив до неї, широко всміхаючись. Аж раптом він помітив, з ким вона була.

— Цей малий паскудник! — пробурмотів він собі під ніс.

Лейтенант Брінт, вбраний у свою дешеву форму, спокійно теревенив з нею, нахиляючись до Арді ближче, ніж Джезаль вважав пристойним, і підкреслював свої нудні думки вигадливими жестами. Вона кивала, усміхалась, а тоді закинула голову і розсміялась, грайливо поплескуючи лейтенанта по грудях. Брінт, цей бридкий малий засранець, теж сміявся. Вони сміялися разом. Джезаля чомусь охопила несамовита лють.

— Джезалю, як у тебе справи? — вигукнув Брінт, який і досі гиготів.

Він наблизився впритул.

— Для тебе я капітан Лютар! — гаркнув він. — А як у мене справи — не твоє псяче діло! Хіба тобі нема чим зайнятись?

На мить Брінт дурнувато розкрив рота, а потім похмуро насупив брови.

— Так точно, сер, — буркнув він, а тоді розвернувся і попростував геть. Джезаль провів його ще більш презирливим поглядом, ніж зазвичай.

— Дуже гарно, — сказала Арді. — Хіба такі манери слід демонструвати при дамі?

— Важко сказати. А хіба десь поряд була дама?

Він повернувся до неї і помітив — усього на мить — самовдоволену посмішку. То був досить неприємний вираз — здавалось, наче їй сподобався його спалах гніву. На якусь мить він навіть помислив, чи не спланувала вона, бува, цю зустріч, чи не навмисно стала разом із тим ідіотом там, де Джезаль міг їх бачити, сподіваючись викликати у нього ревнощі... але потім вона усміхнулася йому, засміялася, і Джезаль відчув, як його гнів згасає. Він подумав, як гарно вона виглядає: смаглява, прямо світиться на сонці, сміється й ні на кого не зважає. Дуже гарно. Ба, краще, ніж будь-коли. Хіба їхня зустріч могла бути чимось іншим, аніж випадковістю? Вона прикипіла до нього своїми темними очима, і його підозри розвіялись.

— Навіщо ти з ним так жорстко повівся? — запитала вона.

Джезаль зціпив зуби.

— Цей зухвалий нікчема! Мабуть, він всього лише позашлюбний син якогось товстосума. Ні крові, ні грошей, ні манер...

— Це ти, бува, не про мене?

Джезаль прокляв свій довгий язик. Замість того, щоб підштовхнути її