На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Про полковника Арінхорма я чув, — пробурмотів він, роздивляючись три скрині. — Він служить командиром гарнізону у Дунбреку.

— Служив, — поправив його Бурр, — а інші двоє командували дрібними форпостами поблизу, на кордоні.

— На кордоні? — пробурмотів Вест, але він вже здогадався, до чого йшлося.

— Їхні голови, майоре. Північани прислали нам їхні голови.

Вест знову зглитнув слину, зиркаючи на світле волосся, що прилипло до середини скрині.

— Вони обіцяли нам три знаки, коли прийде час.

Бурр піднявся зі стільця і підійшов до вікна.

— Форпости були ніякі: здебільшого дерев'яні споруди, частокіл, рови тощо, без особливої оборони. Вони не мали особливого стратегічного значення. Інша справа — Дунбрек.

— Він прикриває переправу через Вайтфлоу, — сказав заціпенілий Вест, — де пролягає найзручніший шлях із Енґлії.

— Або до Енґлії. Так, це важливий об'єкт. Ми затратили чимало часу та ресурсів на тамтешні оборонні споруди. Використали останні розробки, задіяли найкращих архітекторів. Розмістили гарнізон на триста чоловік, де запасів зброї та провізії мало вистачити на рік облоги. Дунбрек вважався неприступним, він був основою наших планів з оборони кордонів.

Бурр спохмурнів, і на його переніссі виступили глибокі зморшки.

— Поки його не розгромили.

У Веста знову розболілась голова.

— Коли це сталося, сер?

— Гарне питання. Їхні «подарунки» мали б іти до нас принаймні зо два тижні. Мене називають поразником, — сказав Бурр невдоволено, — але я вважаю, що північани пішли далі і вже встигли захопити половину північної Енґлії. Пара шахтарських селищ, кілька виправних колоній — поки нічого серйозного, жодних міст, але вони наступають, Весте, і то швидко, можеш у цьому не сумніватися. Де ти бачив, щоб хтось відправляв своєму ворогові голови, а потім чемно сидів і чекав на відповідь?

— Яких вживають заходів?

— Майже ніяких! В Енґлії, звісно, зчинився ґвалт. Лорд-губернатор Мід збирає всіх солдатів, щоб піти у похід і побороти Бетода своїми силами, ідіот. Якщо вірити повідомленням, то північани скрізь і всюди, а їхня чисельність коливається від тисячі до ста тисяч. Порти забиті цивільними, які відчайдушно намагаються втекти, ширяться чутки, що країною, мовляв, бродять шпигуни й убивці, а банди вишукують громадян північної крові і в кращому випадку б'ють їх і грабують. Одне слово, хаос. Тим часом ми сидимо тут на своїх товстих дулах і чекаємо.

— Але... хіба нас не попереджали? Хіба ми не знали, що це станеться?

— Звичайно, що попереджали! — Бурр здійняв свою міцну руку у повітря. — Але ніхто не ставився до цього серйозно, уявляєш! Клятий розмальований дикун ріже себе прямо у Відкритій Раді, кидає нам виклик перед королем, і хоч би тобі що! Управління через комітети, аякже! Кожен тягне ковдру на свій бік! Ти можеш тільки реагувати, але готуватись наперед — ніколи! — Маршал закашлявся, одригнув і сплюнув на підлогу. — Тьху! Чорт! Клятий розлад травлення!

Він сів назад на стілець, невдоволено потираючи живіт. Вест не знав, що й казати.

— Що будемо робити? — пробурмотів він.

— Нам наказали висуватися на Північ, і то негайно — тобто щойно мені зволять надати людей і озброєння. Король, себто той п'яниця Хофф, скомандував дати доброго прочухана цим північанам. Дванадцять Королівських полків — сім піхотних і п'ять кінних, — доповнять рекрути від аристократії і ті, хто вціліє до нашого приходу із армії енґлійців.

Вест незатишно засовався у кріслі.

— Це має бути нездоланна сила.

— Гм, — буркнув маршал. — Сподіваюсь. Вони єдине, що в нас є, і це мене хвилює.

Вест спохмурнів.

— Дагоска, майоре. Ми не можемо водночас воювати з турками і північанами.

— Але ж сер, турки, звісно, не ризикуватимуть почати ще одну війну так швидко? Я гадав, що то лише пустопорожні балачки?

— Дуже на це сподіваюсь, — Бурр бездумно поторгав на столі якісь папери, — однак їхній новий імператор, Утман, зовсім не те, на що ми очікували. Він був наймолодшим сином, і коли дізнався про смерть свого батька... подушив усіх своїх братів. Кажуть, власноруч. Його називають Утман-ул-Дошт — Утман Нещадний. Він вже оголосив, що має намір повернути Дагоску. Може, це пусті балачки, а може, й ні. — Бурр зціпив губи. — Кажуть, у нього повсюди шпиги. Можливо, йому вже доповідають про наші проблеми в Енґлії, можливо, він уже готується скористатися нашою слабкістю. Цих північан треба здолати швидко. Дуже швидко. Дванадцять полків і рекрути від дворян. З цієї точки зору гіршого часу для війни і не придумаєш.

— Тобто, сер?

— Уся ця катавасія з мерсерами. Від неї постраждало кілька великих дворян. Брок, Ішер, Барезін та інші. Тепер вони тягнуть з рекрутами. Хтозна, кого вони нам надішлють і коли. Мабуть, отримаємо купку напівголодних, беззбройних жебраків, яких вони зручно приберуть зі своїх земель. Нікчемний натовп голодних ротів, яких треба годувати, вдягати, озброювати, а нам і без того ох як не вистачає гарних офіцерів.

— У моєму батальйоні є хороші хлопці.

Бурр нетерпляче урвав його.

— Хороші, так! Чесні, завзяті, але недосвідчені! Більшості з-поміж тих, хто воював на Півдні, війна не сподобалася. Вони покинули армію і не збираються повертатись. Ти бачив, які тепер пішли молоді офіцери? Ми стали якимсь пансіоном шляхетних дівиць! А тепер ще Його Високість принц виявив інтерес до командування. Він навіть не знає, за який кінець тримати меч, зате марить славою, і я не можу йому відмовити!

— Принц Рейнолт?

— Якби ж то! — вигукнув Бурр. — З Рейнолта ще могла би бути якась користь! Йдеться про Ладіслу! Командувач дивізією! Чоловік, який щомісяця викидає тисячу марок на ганчір'я! Геть недисциплінований чоловік! Я чув, що він чіплявся до кількох служниць, втім, архілектору вдалося зам'яти інциденти.

— Не може бути, — сказав Вест, хоча до нього теж доходили такі чутки.

— Спадкоємець трону ризикуватиме своїм життям, коли король нездужає? Де таке бачено!

Бурр підвівся і відригнув, скривившись.

— Клятий шлунок!

Він підійшов до вікна і похмуро глянув на Аґріонт.

— Вони вважають, що усе легко вирішиться, — мовив він тихо. — Чинодрали у Закритій Раді. Мовляв, ми швиденько скочимо в Енґлію і все владнаємо ще до першого снігу. Хоча вони знають, який жах стався у Дунбреку, але їх лише могила виправить. Вони казали те саме перед війною з гурками, і ми тоді ледь не погинули. Ці північани не такі прості,