На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Лоґен уже вважав це місце найдивнішим з усього, що він бачив. Його здивуванню не було меж. Коли їхній корабель увійшов у затоку, місто почало нестримно рости. Ліс білих будівель, поцяткованих темними вікнами, оточував їх зусібіч, а пагорби змінювали дахи та вежі, що тіснилися стіною до стіни, аж поки впирались у берегову лінію.
У затоці змагались між собою кораблі та човни усіх видів: напинались вітрила, матроси перекрикували шум моря, бігаючи палубами і здираючись такелажем. Деякі судна були навіть менші за їхній двопарусник, деякі — значно більші. Лоґен приголомшено дивився, як до них, розтинаючи хвилі і здіймаючи носом фонтан сяйних бризок, пливе один із таких кораблів. Гора дерева, яка наче за повелінням якогось чарівника пливе морем. Корабель пройшов повз, здійнявши високі хвилі, але він був не один — до незліченних причалів вздовж усього узбережжя було пришвартовано багато інших кораблів.
Затулившись від яскравого сонця рукою, Лоґен почав розглядати людей на прибережних доках. Він уже навіть почав чути — людські голоси та крики, гуркіт возів і гупання вантажів об землю. Лоґен бачив сотні крихітних фігурок, що, наче мурашва, метушилися між кораблів і будівель.
— Скільки тут живе людей? — прошепотів він.
— Тисячі. — Баяз стенув плечима. — Сотні тисяч. Сюди приїздять з усіх куточків Земної кулі. Тут є північани і темношкірі кантійці з Гуркула й околиць. Є люди зі Старої імперії, що на далекому заході, та купці з Вільних міст Штирії. Є навіть прибульці з найдальшої далечіні — з Тисячі Островів, далекого Сулджука і Тхонда, де поклоняються сонцю. Людей тут більше, ніж можливо полічити — вони живуть, вмирають, працюють, плодяться і лізуть одне по-перед одного. Ласкаво просимо, — Баяз розкинув руки, намагаючись охопити величезне, прекрасне, безкрає місто, — у цивілізацію!
Сотні тисяч. Лоґен не міг цього збагнути. Сотні... тисяч. Хіба на світі може бути стільки народу? Лоґен замислено обводив місто поглядом, потираючи втомлені очі. Як може виглядати сто тисяч людей?
Через годину він дізнався.
Подібні тісняву і штовханину Лоґенові доводилося бачити лише у битві. Доки й самі чимось нагадували поле бою — ті самі крики, гнів, стовпотворіння, страх і хаос. Це була битва, у якій не відали пощади. Битва, яка не мала ні кінця, ні переможців. Лоґен звик до відкритого неба, до простору, до самоти. В дорозі, коли Баяз із Кеєм їхали обабіч нього, йому робилось тісно. Тепер люди були з усіх боків — вони штовхалися, товклися і кричали. Сотні! Тисячі! Сотні тисяч! Чи справді вони всі були людьми? Такими ж, як і він, з думками, примхами та мріями? Обличчя з'являлися і зникали — неприязні, тривожні і понурі, вони розчинялися в нудотному вирі барв. Лоґен зглитнув слину і закліпав. У горлі пекло, а голова йшла обертом. Поза всяким сумнівом, це пекло. Лоґен знав, що він заслужив на нього, проте не пам'ятав, коли встиг померти.
— Малакусе! — зашипів він у розпачі. — Учень обернувся. — Спинись на мить! — Лоґен смикнув комір, щоб впустити хоч якесь повітря. — Мені нема чим дихати!
Кей посміхнувся.
— Це, напевно, через сморід.
Учень міг мати рацію. Доки смерділи так, що можна було вчадіти. Запахи затхлої риби, нудотних спецій, гнилих фруктів, свіжого кізяку, спітнілих коней, мулів і людей змішались під палючим сонцем у невимовно гримучу суміш, утворивши сморід, гірший за всі дотеперішні.
— З дороги!
Хтось грубо штурхнув Лоґена плечем і зник. Він зіперся на брудну стіну і витер піт з обличчя.
Баяз усміхався.
— Це тобі не безкрая, пустельна Північ, чи не так, Дев'ятипалий?
— Так.
Лоґен спостерігав людський поспіх — перед ним проходили коні, вози і нескінченне море облич. Один чоловік, проходячи повз, підозріло глипнув на нього. Потім хлопчик показав пальцем і щось вигукнув. Якась жінка з корзиною поспішно обійшла його доокруж, не зводячи наляканого погляду. Не встиг він передихнути, як помітив, що всі вони всі витріщаються і показують пальцями на нього, і вигляду них був незадоволений.
Лоґен нахилився до Малакуса.
— Мене бояться і ненавидять по всій Півночі. Мені це не подобається, але я хоч розумію, чому, — похмура групка матросів суворо витріщалася на нього, при цьому про щось між собою перешіптуючись. Він спостерігав за ними, спантеличений, доки вони не зникли за гуркотливим фургоном. — Чому ж мене ненавидять тут?
— Бетод не гаяв часу, — пробурмотів Баяз, похмуро подивляючись на натовп. — Його війна із Союзом уже почалась. Боюся, північанам в Адуа будуть не надто раді.
— А як вони знають, що я з Півночі?
Малакус здійняв брову.
— Ти трохи виділяєшся.
Лоґен здригнувся, коли повз нього пронеслася, регочучи, пара хлопчаків.
— Справді? Серед усіх них?
— Всього лише як велетенський, пошрамований і брудний здоровань.
— А-а... — Лоґен глянув на себе. — Зрозуміло.
Коли вони покинули доки, натовп порідшав, повітря почистішало, а галас притих. І хоча й тут аж кишіло людей, смерділо і було гамірно, але принаймні Лоґен міг спокійно дихати.
Вони перетнули широкі, бруковані площі, прикрашені насадженнями й статуями, де над дверима будинків висіли яскраві дерев'яні вивіски — блакитна риба, рожеві свині, фіолетові грона винограду та коричневі буханки хліба. Надворі, під сонцем, були виставлені столики. За ними сиділи люди, які їли із пласких горщиків і пили із зеленавих скляних кубків. Вони пробиралися крізь вузькі провулки, де похилені дерев'яні будівлі, вкриті штукатуркою, ледь не сходились у них над головами, залишаючи вгорі між собою тільки тонку смужку блакитного неба. Вони блукали широкими, брукованими дорогами, на яких юрбилися люди і височіли здоровенні білі будівлі. Лоґен тільки кліпав і витріщався.
Ні у туманному вересовищі, ні у лісових хащах Лоґен не почувався таким безнадійно загубленим, як тут. Він не мав жодного уявлення, в якому напрямку знаходився їхній парусник, хоча вони зійшли з нього не більш ніж півгодини тому. Сонце ховалося за височенними будівлями і все навколо виглядало однаковим. Він
