Нічний подорожній - Ярослав Гжендович
— Чоловікам заборонено заговорювати з ними без дозволу, — зауважив Брус. — Родичі можуть тобі наваляти, а хтось навіть пирне ножем у вуличній метушні.
Кілька разів він суворо насварив мене, коли я хотів піти в якісь підозрілі місця.
— З тобою нічого не трапиться, — сказав він. — Не з тобою, оскільки вже я тут, але вони намагатимуться до тебе чіплятися, і тоді мені доведеться їх убити. Отже, ти прирікаєш їх на смерть. Це безглузда жорстокість.
Я сприйняв це як вихваляння, але одного разу мене обікрали. Я навіть не помітив цього. Ми проштовхувалися крізь людей на базарі. Брус, який ішов за мною, раптово різко розвернувся, я почув крик і побачив, як мій опікун стискає зап’ястя худого підлітка зі щурячим обличчям і червоними очима, який тримав торбинку, казна-як зрізану з мого пояса. Злодій видав пронизливий високий вереск і вдарив Бруса в долоню вузьким вістрям, яке за одну мить проштрикнуло йому другу руку. Не зумів. Брус так само швидко відсмикнув руку, і хлопець мало не перерубав власний зап’ясток.
Коли ми відходили, проштовхуючись крізь натовп, підліток корчився на землі посеред збіговиська роззяв, скавлячи, як ранений пес, а кров із розсіченої руки юшила на пісок.
У результаті Тендзин привласнив собі мій кошель.
— Ти проведеш цей день без гроша, Руда Довбешко. Може, це навчить тебе бути уважнішим. А той маленький щур заплатить життям за твою неуважність.
— Але ж це лише рука, — зауважив я.
— Руку він помітив, тому що вона болить, і тому що він сам її поранив, — процідив Брус і засунув клинок розміром із малий листочок у піхви, які, немов амулет, висіли у нього на шиї.
Мені зараз важко думати про Маранахар моєї молодості, оскільки того міста вже немає і, можливо, ніколи не буде. Тому я пам’ятаю. І це місто я теж повинен нести в собі, разом з усім іншим. Разом із моєю невідомою країною, Кірененом, усім моїм кланом, Притулком Хмар, Аїною, батьком, братами, матір’ю і Ременем.
Так багато всього.
Так багато згоріло.
Маранахар.
Тоді він жив. Був вульгарним, галасливим і крикливим, але веселим, немов дівка напідпитку. Тут можна було продати і купити все, тут були купецькі каравани з усього світу. Тут танцювали, грали в кості, пили зелене вино і амбрію. Аж до самого приходу спекотної синьої ночі на вулицях клубився натовп. У кварталі резиденцій було спокійніше. Там лунав спів птахів. Я іноді ходив туди, щоб подивитися на білі бані палаців і зелень, що буяла всередині огорож. Я любив потайки спостерігати за оточеним садом храмом Даліі, де в альтанках сиділи голі довговолосі жриці, прекрасні, немов німфи, і продавали свої татуйовані тіла за золотий шекель у казну храму. Я дивився на їхні прикрашені квітами і листям гнучкі стегна і схожі на плоди груди і відчував, як моє прагнення вистрілює високими полум’ям, немов олійне дерево, в яке влучила блискавка. Однак я нічого не говорив Брусу, мовчав і він. Я ж частенько прикидав, де б дістати золотий шекель.
Утім, я віддавав перевагу звивистим, мов лабіринти, вуличкам торгівельного і портового кварталів. Річковий порт смердів тоді жахливо, кораблі, барки і галери стояли часом і за десять кроків від причалу, з борту екіпажам доводилося сходити драбинами, а товари — носити, ковзаючи в товстому шарі мулу, прикритому розтрісканою кіркою. У багнюці гнили відходи і вилися мільйони мух.
Під час цих прогулянок я часто чув про Вогонь Пустелі — Нагель Іфрію. І про гнів старих богів. І про прокляту чужоземну династію, яка звела на імперію кару, гнів і спустошення.
Коли я чув ці шепотіння, мене охоплював страх і передчуття якогось нещастя.
Що б не відбувалося, ім’я пророчиці наполегливо поверталося в плітках, ніби фальшива монета. Коли в місті почали роїтися мухи, я почув: «Нагель сказала, що прийдуть мухи. Що вони виїдять очі ворогам Вогняної. Плодяться вони з гріхів проти Кодексу Землі. Від цих потурань. Від цієї торгівлі. З нечистот. Кожен тільки для себе, а для Матері — нічого. Потім буде ще гірше…»
Торгівельний квартал, однак, жив торгівлею, свободою подорожування і незалежністю, яку давали наші закони. Там вигадки про дива пророчиці повторювали неохоче і з побоюванням. Там не казали, що «все повернеться до старого; миска дурри кожному і Кодекс Землі; закінчаться кірененські порядки; знову стане як за дідів; жерці наведуть порядок, і повернуться дощі». А якщо й казали, то із жахом. На базарах працювали вільні люди. Вони не тужили за поверненням Червоних Веж, тому на вулицях торгівельного кварталу я почувався краще.
Відколи я почав виходити в місто, вже по-іншому дивився і на Притулок Хмар. Він досі здавався мені найпрекраснішим місцем на землі, моїм домом, але я почав із занепокоєнням підозрювати, що, можливо, він і справді є найкращим місцем на землі. І що будинки інших людей не тільки не є його зменшеними копіями, але навіть не нагадують нічого подібного. Я почав краще розуміти світ.
Коли я слухав рапорти про товари, збори і податки, перед моїми очима поставали кошики з червоною дуррою, купи фруктів, пучки довгої цибулі і стада червоних биків, що ревли в загорожах. Я зрозумів, що таке п’ять галер з вантажем шкір або тимен піхоти.
І я зрозумів, що світ великий.
А
