Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

Ми крокували довгими брукованими коридорами, що освітлювалися лише невеликими масляними лампами в нішах. Чути було тільки наші кроки і дивний відгомін десь здалеку. Я запитав Бруса, що це таке.

— Місто, — тільки й відповів він.

За якийсь час ми дісталися до крутих сходів, а потім до дверей.

Брус, якого відтепер я повинен був називати «ситар Тендзин», витягнув з рукава ключ, прив’язаний до ремінця, і відчинив їх. Ми опинилися в якомусь невеликому приміщенні без вікон. Мій провідник ретельно провернув ключа, а потім відчинив наступні двері. Ми потрапили в наступне, заставлене діжками і паками приміщення, минули ще одні двері, піднялися сходами і, відсунувши завісу з намистинок, увійшли в тісну, непримітну кімнатку, де сивий, згорблений старець сидів за столиком і щось шкрябав тростинним пером на невеликому сувої. На полицях лежали сотні сувоїв і тубусів для зберігання документів. Дерев’яних, шкіряних і розфарбованих смолою. Старий не звернув на нас жодної уваги, наче нас тут не було. Вмочив стилос у розведену туш і далі виводив рівні рядки літер.

— Це контора писаря, — сказав Брус. — Вона розташована на вулиці Ворожок, у торгівельному кварталі. Писаря звуть Шилґан Хатьєзид, і ти повинен запам’ятати це про всяк випадок, якщо раптом тобі доведеться повертатися додому самому.

— Шилґан Хатьєзид, — повторив я. — Писар з контори на вулиці Ворожок, у торгівельному кварталі.

Шилґан Хатьєзид потягнувся за кістяною печаткою і прокатав нею по аркушу. Ми були для нього невидимками.

— Що він робить?

— Пише людям урядові листи. Прохання, рішення і заяви. А також приватні листи, заповіти, листи на розлучення і таке інше. Така в нього робота.

Брус розсунув шкіряні завіси і вийшов на вулицю, я вийшов за ним слідом.

І мало не впав, коли мене залило сяйвом сонця, гомоном, штовханиною і тіснотою. Я вже бачив багато людей в одному місці, але загони війська або натовпи вірних певного мірою нагадували квіткові клумби. Тут люди буквально скупчувалися. Я дивився на тісні неотесані будинки у жовтуватому кольорі сухої глини, що напирали один на другий, на кольоровий одяг, виставлені перед входами купи товарів, прапорці професій — аж голова закрутилася. Було брудно і галасливо.

Ми протискувалися між людьми, які сиділи в тіні та палили люльки або попивали відвари, блукали між насипаних куп фруктів, маневрували між пірамідами глиняного посуду або пхалися в залитому сонцем натовпі. Ніхто не поступався нам місцем, ніхто не допомагав пройти. Потрібно було пробиватися силою, слухаючи прокльони і зносячи штурхани. Я відчував запах поту, змішаний з ароматом смаженого на решітках м’яса і спецій, які додають у зелене кебірийське вино. Місто одночасно пахло і смерділо, було цікавим і страшним, привабливим і відразливим.

Я запам’ятав тільки хаос і штовханину. І приголомшливе відчуття, що ніхто не звертає на мене уваги, яке переплелося із страхом, що за мить мене розкриють. Натовп справляв враження, що всі йдуть у всі боки одночасно. Ще я помітив, що деякі хворіли або мали на собі сліди перенесеної хвороби. У них не вистачало зубів і були шрами, траплялися люди без ноги чи руки, іноді з покрученими долонями чи гнійними виразками.

Коли ми здолали частину шляху, я почувався жахливо втомленим і захотів повернутися в Притулок Хмар, перевдягнутися і сісти в саду. Я сказав про це Брусу, але той лише фиркнув:

— Ти ще не бачив міста, Аркі. Потрібно до нього звикнути. Таке життя. Цей сморід, шум, люди. Твій сад — це лише сон. А ти повинен прокинутися.

Тому ми крокували вулицями, а в мене паморочилося в голові від тісноти і спеки, а незабаром і від утоми.

— Коли ти втомився, можна присісти де-небудь в холодку на землі, але там теж буде душно і тісно. Кожен бажає сісти в тіні. Решта перехожих штовхатимуть і штурхатимуть тебе. Інша справа, коли маєш якісь гроші. Тоді можеш відшукати корчму і там відпочити, напитися чогось і зручно вмоститися на табуреті. Однак це коштує грошей. Як і кожен фрукт, кожен шматок смаженої черепахи і взагалі все, що ти бачиш. У місті все має свою ціну. Місце в затінку, хвилина відпочинку, шматок їжі. Якщо хочеш десь присісти і відпочити, доведеться платити. У місті платять постійно, за все підряд. А також за кожен ковток води. Та людина, що йде з дивною посудиною на спині, продає воду. Коли ми вийдемо наступного разу, ти отримаєш трохи міді, трохи більше дірхана. Стільки, скільки становить денний заробіток теслі. Коли забажаєш щось купити або з’їсти, тобі доведеться звертати увагу на ціни і перевіряти, чи можеш ти собі це дозволити. Пам’ятай, що відколи триває засуха, найдорожче в цьому місті коштує втамування спраги. Незважаючи на те, що в столиці з цим ще нормально.

Утім, за якийсь час захекався і Брус, тож ми сіли в тіні якоїсь похмурої будівлі на дерев’яних твердих стільцях, а товстий шинкар приніс нам кубки горіхового відвару.

— Чому ми сіли тут, ситаре Тендзин?

— Бо «У Котяри» добрий відвар. Значно гірший за той, що ти п’єш зазвичай, але його хоча б можна проковтнути.

— Але ти заплатив пів тиґрика. У тому трактирі напої дешевші. За ті ж самі монети, крім відвару, ми отримали б ще по гарбузу пряного пива.

— Звідки ти знаєш? — насупився він.

— Ціни написані крейдою на віконниці, ситаре Тендзин, — зауважив я.

Потім я полюбив вилазки в місто. Ми ходили вулицями, час від часу сідаючи в тавернах, проходили по базарах і площах. Взагалі, Брус дозволяв мені ходити де захочу, лише протестував, коли я хотів зазирнути в деякі квартали.

— Там дуже небезпечно, — коротко відповідав він.

Я полюбив спостерігати за людьми і слухати їхні розмови. Виглядав екзотичних чужинців і відчував