Нічний подорожній - Ярослав Гжендович

— Запевняю тебе, що і тоді вони вміли збагачуватися. У них були свої способи. Жерці не тримали все в тих своїх Червоних Вежах. Отже, ми з’ясували, що Хірукам не дали нічого. А що ми дали Сіндарам?

— Ти чудово знаєш, що ми ще не закінчили! Минуло всього три покоління! Ми ж намагаємося вилікувати всю країну! Ти повинен мати велику повагу до того, чого досяг мій батько і твій повелитель!

— Хо-хо, Молодий Тигр буде лякати мене державною зрадою. Це так, якби я бив тебе, тохімоне, щоразу, коли не знав би, що сказати.

— Я спитав лише, чому Тигряча Імперія має боятися однієї божевільної жінки. Хіба мало пророків дивних культів, що кричать на площах? Ми настільки слабкі? Вистачить кількох тижнів спеки?

— Вона — інша. Де б вона не з’являлася — там залишаються її соратники. Одягають кастовий одяг, знову будують Червоні Вежі. Віддають своє майно храму.

— Чому?

— Відомо небагато. Її ритуали таємні. Її промови — звичайні погрози, старі казки про Підземну Матір, яку її діти повинні нагодувати, і ті ж самі уявлення про новий, воз’єднаний світ єдності. Без розділень, без несправедливості, і таке інше. Є й нові речі, які вона додала до старої віри, але і це нічого не пояснює. Має значення лише те, що вона роздає воду та їжу. І, згідно з тим, що надсилають мені в рапортах урядовці, дає людям джерела.

— Як це «дає джерела»?

Ремінь відкрив товстий футляр і витяг звідти оберемок сувоїв:

— Ось: кишлак Кахір Дим в Грифових горах. Вона вдарила кулаком у камінь, що стояв посеред базару, а потім його перекинула. З-під нього пробилося джерело. Невелике, але воно б’є вже місяць і продовжує давати воду. Те ж саме в передмістях Баусабаду. Залишила після себе джерело, яке б’є зі скелястої стіни, а на приміському базарі підбурила народ до того, щоб вони відібрали товар у купців. Його було небагато, але вона потім роздавала дурру жінкам і дітям. Черпала зерна з діжок за допомогою дерев’яного відерця і роздала близько… Ось, прошу: «…більше, ніж п’ять разів по п’ятдесят бушелів». Вийшов бінхон дурри з однієї діжки! Ось далі: «Зупиняється в печерах або підвалах і там зцілює хворих». У мене є рапорти про зцілення переломів, усунення вогневих виразок, вилікуване гниле дихання і болотна гарячка.

— Отже, вона Та, хто Діє. Ми можемо її заарештувати.

— Ти не повинен говорити швидше, ніж думаєш, тохімоне. Заарештувати за те, що вона напоїла спраглий народ? За те, що зробила те, чого не зуміли зробити ми? Може, нам ще завалити ті джерела? А потім повісити зцілених? Справа в тому, що ті, хто одужав, ледь ставши на ноги, починають марити Підземною Богинею, роздають майно і відбудовують Червоні Вежі.

Я деякий час слухав мовчки, граючи чарою.

— Я перестаю розуміти твої уроки, Ременю. Не розумію, чому ти хочеш мене навчити? Яка відповідь?

Учитель зітхнув.

— Для тебе потроху закінчується час готових відповідей, які можна знайти у сувоях і кодексах. Я просто вчу тебе мислити. Користуватися тим знанням, яке Будинок Сталі зумів розмістити в твоїй порожній голові за стільки років. Тому що може настати час, коли саме я чекатиму від тебе відповіді на питання, що робити, Молодий Тигре, а ти повинен будеш таку відповідь дати. Однак, перш ніж цей день настане, ти повинен пізнати світ.

— Як це?

— Ти мусиш вийти з палацу. Без свити, Тигрячого Возу, ескорту і всього того штучного світу, який ти носиш із собою, як черепаха свій панцир. Час вийти з панцира. Ти повинен стати Тигром, а не черепахою.

Так настав час, коли я отримав одяг звичайного сіндара. Темно-жовту куртку з чорною обшивкою, широкі штани і повстяні чоботи з плетеними шкіряними підошвами. Мене здивувало те, що вони були кращої якості і виглядали дорожчими за ті, що я носив кожного дня.

Мені розказали, як звичайні люди — такі як молода людина, яка нещодавно здала іспити в імператорську управу — можуть поводитися, як належить вітатися з іншими і що в місті такій людині можна, а чого — ні.

А якогось ранку учитель представив мені людину, яка повинна була стати ще одним важливим другом у моєму житті.

Він був високий і худий, складалося враження, що був сплетений з переплутаних, висушених на сонці ременів. Носив косичку ветерана, а на його плечі я помітив татуювання чотирнадцятого тимена, званого «Блискавичним». Він був трохи молодший за Ременя, але мені здавався не молодим, а позбавленим віку, наче кінь.

Звався він Брус, син Полинника, і походив із клану Струмка.

Привітав мене стримано, прикриваючи кулак долонею, і, прикладаючи його на мить до чола, буркнув:

— Тохімоне, пане мій.

— Не чекай колінопреклоніння, Молодий Тигре, — сказав мені Ремінь. — Брус повинен допомогти тобі залишитися живим та здоровим на вулицях міста і повернутися до палацу. І тільки. Це не твій слуга, він — твій опікун. Відтепер ти можеш виходити таємним ходом і гуляти по Маранахару, однак Брус завжди повинен тебе супроводжувати. Без виключень. Він вчитиме тебе, але там, назовні, ніхто не має навіть подумати, що він твій слуга. Офіційно його звати Тендзин Бирталай, і ти повинен звертатися до нього «сітаре Тендзин», ніяк інакше. Ти ж зватимешся Арджук Хатармал, однак Брус називатиме тебе Арджуком, Аркі і навіть Рудою Довбешкою. Так, ніби він є кимось старшим і важливішим за тебе.

Іноді говоритиме з тобою зневажливо або висміюватиме тебе. Це частина маскування, як куртка або фальшиві імена.

Коли я вперше мав покинути Притулок Хмар, то зрадів, але десь усередині був переляканий.